Про перший день війни я дізнався від доньки. Вона подзвонила вночі й сказала, що бомбили Кульбакине. Я одразу побіг і забрав їх до себе додому. Вони потім виїхали в Луцьк, були в Одесі, а згодом повернулися назад. А я нікуди не виїжджав, залишився з мамою.

Найважче було вирішити, що робити. Я не знав, їхати з донькою і внуком чи залишатися з мамою. У неї не було ні здоров’я, ні пам’яті, але вона відмовилась їхати, бо не хотіла залишати господарство. У дворі були собаки, індики, кури, качки. Я сказав доньці, щоб вона їхала, а сам залишився. Я тоді розгубився, бо чув, що сьогодні вони в Херсоні, а завтра можуть бути вже в Миколаєві. Але матір я не покинув.

Погріб ми підготували, навели там порядок, але жодного разу не спускалися. Коли були обстріли, ми просто забігали в хату. Стіни в ній товсті, і це якось заспокоювало. 

Пам’ятаю, як рвав черешні, а поруч бахнуло біля школи, і мати кричала, щоб я біг у дім. Спочатку було страшно, а потім звикли.

Попри все, були й хороші моменти. Ми з дружиною прожили 35 років. Мамі виповнилося 85, ми це відсвяткували. У такі моменти ми ненадовго забували про війну.

Я мрію тільки про одне, щоб війна закінчилася. Мій син виїхав до Угорщини ще до війни. Ми вже більше двох років не бачилися. Я хочу, щоб він повернувся додому, і щоб настав мир.