Ми все життя прожили у Маріуполі. Отримали квартиру, в якій потім мешкала моя сім'я. Мій чоловік теж з Маріуполя, діти тут народились 

Коли почалась війна, коли зник зв'язок і у перші дні поряд з нашим будинком почали прилітати перші "гради", у нас пошкодило машину. Вибило скло, але їхати вона могла. Ми тоді переїхали у дім, який належав моєму чоловіку. Були ми там не одні. Ще батьки моєї подруги, ми їм надали таку можливість, тому що з лівого берега вони не могли вже нікуди доїхати. Потім туди приїхала моя доросла донька зі своїм чоловіком. Були там як у рукавичці кілька днів. 

Там газ уже закінчився, світла уже не було. Добре, що у нас був приватний будинок, у нас була криниця і сніг був, тому у нас була вода. Ми набирали її у все, що можна.

У криницю опускали їжу, щоб вона не зіпсувалась, тому що не було світла. Все, що приготували, теж у холод виносили.

Потім зник зв'язок, зникло світло. І коли донька дізналась, що будуть евакуйовувати людей із міста (це було 5 березня 2022 року) – речі були зібрані. Сумка з ліками, з документами і те, що було на нас. І ми поїхали. Встигли виїхати із міста. Потім нас випустили наші хлопці. А потім - перший пост «ДНР», потім - росія, а потім нас уже ніде не випускали. Ми стали в полі і стоїмо. І нам сказали: "Стойте, ждите!". Пропускали тільки жінок і чоловіків старших 60. Ми так простояли годин пʼять. 

Вже темніло і чоловік не захотів стояти очікувати, тому що розумів, що ми замерзнемо. До Маріуполя уже нікого не пускали. У мене в Нікольському були родичі, і ми поїхали до них. На щастя, ми їх знайшли. І вони прихистили нас усіх: п'ятеро людей плюс тварини. Жили ми в них днів десять. Там теж вже не було ні світла, ні води, ні газу. Але у них був приватний будинок, буржуйка, дрова. 

З чоловіком моєї сестри їздили до лісу, рубали дерева. Із зв'язку у нас було тільки маленьке радіо. Потім доїхали ще родичі, і нас було дев'ять осіб. Грілися у маленькій кімнатці усі разом. Наш ранок починався з того, що о шостій ранку ми бігли займати чергу за хлібом. Там була приватна пекарня і власники випікали хліб. Потім борошна не стало. Через кілька днів ми зрозуміли, що село окупували «днрівці». Вони привезли їжу, почали розповідати, що будуть продавати. По містечку було дуже багато людей з Маріуполя. У місцевій школі жили люди, яким не було, де жити. 

Ми хотіли їхати далі, але не знали, що і як. По радіо тільки слухали, що будуть відкривати коридори, але коридорів ніяких не було. 

Вечорами ми тільки бачили, як наш Маріуполь знищують. Починались вибухи. Саме селище теж обстрілювали, але мало. Скоріш за все, через нього перелітало. Воно все летіло на Маріуполь. Там горіло все, ми це бачили, і бачити це було дуже страшно. 

Потім 14 березня 2022 року відкрили перший коридор. І 15 березня ми теж поїхали. Їхали ми по мінних полях. Була дуже велика колонна машин. Тисячі дві. Ми їхали 12 годин, але нам це вдалось! Доїхали до Запоріжжя. З горем навпіл о другій ночі нас тероборона вивела. Там нас поселили в торговому центрі. А потім ми встали о шостій ранку і поїхали далі по Україні. Зараз ми перебуваємо в Івано-Франківській області.

Найбільше мене вразило те, що все трапилось дуже швидко і наше місто опинилось у блокаді. Ніхто не міг виїхати. Дуже вразили перші прильоти. Коли ти чуєш, коли ти бачиш ці дірки в будинках, все горить... Це дуже страшно.

Я дуже радію, коли наші хлопці йдуть у наступ, але потім розумію, що війна надовго. Хочеться, щоб закінчилась вона цього року. Мрію повернутись додому. Дуже хочеться. Це мрія номер один. З Перемогою додому!