Я жила в Маріуполі. Працювала вчителем початкових класів. До війни у мене був свій дім і улюблена робота. Рідні та друзі жили в одному місті. 

Вранці 24 лютого я вийшла на вулицю й почула звуки вибухів. Я жила у Східному мікрорайоні, який постраждав від бойових дій у 2015 році. 25 лютого зникло світло, інтернет, зв’язок. Була змога спілкуватися тільки із сестрою, що мешкала неподалік. 26 лютого на сусідній вулиці загорівся будинок. Зникли газ і вода. Ми перейшли в будинок батьків, у якому було опалення. 

Зі мною була донька і двоє внуків. Я дуже хвилювалася за них. Завдяки колодязю ми мали питну воду. А от запасів продуктів майже не було. Ми ніколи їх не робили, бо завжди могли піти до крамниці й купити все необхідне. А під час війни працювало дуже мало магазинів і ціни на товари зросли в кілька разів. 

Гроші закінчувалися. Дитяче харчування взагалі було неможливо дістати. Довелося годувати дев'ятимісячну дитину гороховим пюре.

Під час обстрілів також боялася не за себе, а за дітей. Ми бачили, як літаки скидали бомби. Вони падали у сусідніх дворах. Ми тиждень прожили  в підвалі. 15 березня почули по радіо, яке заряджалося від сонячного світла, що збираються колони на виїзд із міста. Наступного дня ми виїхали. Колону, що їхала попереду, розстріляли. Ми заїхали на мінне поле. Нам допомогли вибратися з нього працівники МНС і Червоного Хреста. Майже добу ми добиралися з Маріуполя до Запоріжжя. 

Із Запоріжжя ми поїхали до родичів у місто Південне Одеської області. Зараз мешкаємо в Києві. Я працюю дистанційно в тій самій школі. Зять працює. Донька – у декретній відпустці. Нам усього вистачає. Ми отримуємо гуманітарну допомогу. Дуже вдячні благодійному штабу ЯМаріуполь, що забезпечує нас продуктами харчування й предметами гігієни.

Дуже хочеться, щоб до літа війна закінчилася. Я дуже хочу поїхати додому, відбудувати свій напівзруйнований будинок і жити так, як раніше.