«Наше коло родинно-дружнього спілкування розірвано назавжди»

Родина з Мар’їнки через війну за лічені дні втратила дім, бізнес і спокійне життя. Зараз вони вимушені жити по чужих домівках.

24 лютого ми були вдома в Мар’їнці, а син, студент першого курсу, знаходився в Харкові. Перші вибухи його збудили в гуртожитку.

Ми одразу отримали сильний стрес від розуміння того, що почалася повномасштабна війна, і нерозуміння: що далі робити і куди їхати.

Наш син знаходився в Харкові без зв’язку, грошей, їжі та води в підвалі гуртожитку, і ми десь тиждень або трохи більше не знали, як його забрати звідти. Бо в місті була паніка, обстрілювалася чугуївська траса, а це - той напрямок, яким раніше можна було їздити з Донецької області до Харкова: тож ця дорога стала небезпечною.

Потім стався шок, коли згорів наш будинок в Мар’їнці. Також був повністю знищений наш невеличкий бізнес, а ще у місті загинули декілька наших знайомих.

З 24 лютого ми з дітьми пробули в Мар’їнці три тижні. Мар’їнка – це містечко, де люди звикли до бойових дій.

На початку повномасштабної війни запасів харчів вистачало. Мій чоловік мав невеличкий бізнес з виробництва питної води. Він не міг покинути місто і район, бо була велика потреба на той час у питній та технічній воді. Підкреслю: це соціальна відповідальність, а не питання заробітку грошей. Ми не могли кинути людей, які на нас розраховували: ми повинні були доставити людям питну воду. До середини березня виробництво води працювало, й між обстрілами ми намагалися доставити таку необхідну воду людям. Потім перебили електрику. Виробництво стало. Потім все згоріло...

В середині березня я з дітьми евакуювалася з Мар’їнки, а чоловік залишився. Але після того, як 2 квітня згорів будинок, він теж виїхав. Ми всі разом кілька разів переїжджали, і нарешті, все ж таки тимчасово оселилися в столиці – нас прихистили чужі люди.

Але все одно ми страждаємо, тому що наші батьки переїхали до Павлограда Дніпропетровської області, інші родичі поїхали на Закарпаття, друзі й куми теж повиїжджали в різні куточки України, багато хто – за кордон. Коло родинно-дружнього спілкування розірвано, напевно, назавжди.

Нині ми всі працюємо. Робимо те, що й раніше робили. Син теж знайшов роботу. Він перейшов на другий курс, навчання буде дистанційним, тому є можливість працювати.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/