«Коли в хаті все порозбивало, ми зрозуміли, що це не жарти»

В Харкові на квартирі у Ніни Григорівни жив студент з Полтавщини. Коли його поранило під час обстрілу, вони разом вирушили до Полтави

Мені 62 роки, жила я в Харкові біля лісопарку: це, вважай, вхід із Бєлгорода, то в нас там дуже шумно було. Дуже громили. 

Ми прокинулися від гуркоту, всі повискакували на вулицю – подивитися, що сталося. Ніхто нічого не розумів. Відразу нам усе вимкнули, на роботу ніхто не пішов. І почалося оце бахкання. Ми сиділи в підвалі всі. Кошмар якийсь! Просто кошмар! 

Усе кругом було закрито. Ні хліб, ні ліки неможливо купити. Такий бардак був! 

У мене була температура 39,5 і почалося запалення легень - я в підвалі його підхопила. Наверх прибіжиш – їсти зварити неможливо. Ми не встигали. Вимикали все: газ не йде, вода не біжить. Ще й стріляють без кінця. Треба було весь час бігати, інакше… Словом, багато було труднощів. Ні продукти, ні ліки ми не могли купити. У черзі по ліки стояли по три-чотири години. Поки дійшла та черга, препаратів від запалення легень уже не лишилося. Як можна було там жити?

Словом, ми глянули, що це не іграшки, і вирішили поїхати звідси до Полтави. Я з сином тут. А ще один син, невістка, чотирирічна онучечка живуть в глибині Харкова. Якось оте все витримують, я не знаю. Я їх сюди кликала, кликала – не можу докликатися! Переживаю за них.

Ми ледве знайшли машину, щоб виїхати. Знайомий довіз нас від дому до вокзалу. Там недалеко, та довелося заплатити добрячу суму - за малі гроші ніхто б нас не повіз.

Куди приїхали, туди й приїхали – до Полтави. Цей хлопчик, що в мене жив, із Полтавської області - він нас сюди привіз. Я його маму знаю, вона в мене була. Отак і приїхали.

А в домі у нас нікого не лишилося. Всі повиїжджали, хто куди міг. Зараз уже починають повертатися, заселятися. І ми як приїхали, тут треба заплатити за все на світі. 

Роботи немає ні в мене, ні в сина - він будівельник. Влітку комусь щось робив, а зараз уже нічого. Хто зараз будується? І в мене немає роботи. Живемо по мінімуму, як можемо.

Переживаю, але стараюся якось триматися. Зі стресом боремося, долаємо. Хіба хтось чимось може допомогти? Ніхто й нічим. Життя таке. Така ситуація. Сподіваємося на краще, цим себе і заспокоюємо. 

Я вважаю, що війна скінчиться весною. Мені так хочеться, щоб швидше! Я все-таки думаю, що весною. Ми ж так ото: то на осінь переносимо, то на зиму, а воно все ніяк не закінчується. 

Думаю, що майбутнє буде гарним. Усе відбудується, все зробиться. Тільки коли це все почнеться? Звісно, буде дуже важко. І не швидко. Це ж з нуля починати. Стільки всього підняти з руїн – це дуже, дуже важко! Але будемо сподіватися. Тільки й живемо надією.