«Коли в чергу влучив снаряд, частини людських тіл розкидало по дорозі»

Ми з чоловіком і сином щасливо жили в Авдіївці до 2014 року, коли орки почали знищувати наше місто.

Ми залишились без води і світла, в наших багатоповерхівках перебило газ. Добрі люди дали нам пожити в приватному домі, де поблизу є криниця, а біля будинку - льох. Це у старій частині міста, зовсім поряд із окупованою Ясинуватою, звідки нещодавно нас обстрілювали.

Ми бачили, як із Градів вилітають ракети і падають на вулицю перед нами. За нашим будинком був величезний чан з водою, а після обстрілу ми знайшли його залишки аж через вулицю на городі. У сусідів цегляний туалет знесло, як і не було. Жахливо, коли почався обстріл і розриви наближались, а я шукала сина, який ось тільки що був тут… Але до всього звикаєш, потрібно жити далі, якось заробляти.

Виїжджати з міста ніхто не хотів, бо обстрілювали дуже щільно. Мій чоловік ризикнув, і на бусі привіз для заводу потрібну деталь, щоб запустити обладнання. Потім під обстрілами почав їздити у Покровськ, де працювали магазини. Там купував хліб, консерви, тушонку - все, що можна зберігати без холодильника. Бо їжу в наше місто ніхто не возив. Може, й давали якусь гуманітарку, але страшно стояти в черзі. В таку чергу за водою влучив снаряд, і на дорозі лишився підліток без голови, десь в траві лежала чиясь рука… Це було дуже страшно!

Після того випадку ми зібрали всі речі і переїхали до Києва. Знайшли житло, роботу, син пішов до школи у перший клас. Спочатку ми отримували дуже багато гуманітарної допомоги. Життя потихеньку наладилось, ми забули весь той жах, але додому так і не повернулись.

Війна сама повернулась до нас у лютому. Ми вирішили вже нікуди не їхати, бо якщо орки візьмуть Київ, їхати взагалі буде нікуди. «Все, набігалися - треба давати їм відсіч», - так вирішив мій чоловік, батько моєї дитини, і пішов добровольцем у ЗСУ… Він загинув 17 квітня біля Ізюму, в селі Заводи. Вічна йому пам’ять...