«Коли прилетіли «Гради» в дім – треба було їхати без варіантів»

Андрій Володимирович і його сім’я з чотирнадцятого року вже вдруге були вимушені знятись з обжитого місця і їхати у невідомість. Найскладніше було перевезти стареньких батьків

Ми жили з родиною у селищі Ясинувата на Донеччині. У чотирнадцятому році там почалися бойові дії, а разом з тим почалися наше бомжування по країні.

У 2022 році ми жили у Покровську. Там уже майже не було роботи і благ цивілізації.

24 лютого о четвертій ранку я виїхав на машині з Покровська у Кривий Ріг до доньки, а о п’ятій дружина подзвонила і сказала, що почалась війна.

Ми ще деякий час були в Покровську. Дружина ще працювала. Я там ще якось сподівався на щось, можна було в магазині щось купить. Проблема була з водою - до війни вже були ці проблеми, перебої. Купляли воду, машиною возили воду технічну. Добре, хоч машина була, і було чим заправити.

До обстрілів ми з 2014 року якось вже звикли - не реагували. Якось ці моменти, нюанси, притупляються.

Коли прилетіли «Гради» в дім – без варіанту треба було їхати. Я сам виїздив: без колон, без нічого.

Батьки під Торецьком жили – вони вдома залишалися. Їм по 80 плюс - проблема була їх вивезти. Крім батьків, ми звідти нічого не вивезли: що в машину накидали, те й наше. Залишився там дім, остання наша надія. Але там зараз лінія фронту, розбитий дім, і назад вже неможливо повернутись.

Коли війна скінчиться – не можу сказати, але хочеться скоріше. Я хочу жити в своєму домі, в Ясинуватій, який я будував, в якому я прожив. Щоб була робота, і всім здоров’я бажаю.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/