«Коли закінчиться війна, я насамперед поїду на «Донбас Арену»

Ми отримали землю від сільської ради, по 10 соток. І почали будуватися ще з попередньою дружиною. Побудували тільки цокольний поверх і розійшлися. Було важко. Потім зійшовся я з Валею, другою дружиною. Ми спочатку жили в підвалі. Дівчинка ходила в садок, дочка. І говорила, що там діти не вірили, як можна жити в підвалі?

Коли першу кімнату обробили – скільки радості було! Які діти були щасливі, ще ж маленькі, двоє дітей було. Стільки радості! Телевізор з’явився чорно-білий – стрибали. Доміно, книжки, більше нічого не було.

Потім кухню зробили, потім якісь меблі з’явилися – усе це були радості. Я часто кажу друзям: мені циганка наворожила, щоб я все життя будував. Вони ж не проклинають, вони кажуть: щоб ти все життя будував. Роблю своїми руками.

Ось ванну зробили. Дружина місяці два мало не літала! Тому що купити – це одне, а самому зробити як ти хочеш, як у тебе є можливість грошова, це інше.

Дружина з дітьми знаходилася в будинку. Коли почалися сильні обстріли, вона в чому була, в халатику, вискочила. А це зима! Дітей вкрила курточкою. І вони під обстрілом бігли. Солдати їм допомогли подолати дистанцію, ближче до Виноградного. Там посадили її на машину... Вона такий стрес отримала, що не змогла тут більше жити.

Зараз ми вже звикли. Буває, працюєш на городі – тут постріли. Ну, ми далі спокійно працюємо. Але коли вже починає будинок труситися, тоді спускаємося вниз. Звичайно, людина така істота – до всього звикає.

Коли закінчиться війна, я в першу чергу, звичайно, поїду на «Донбас Арену» і подивлюся на улюблену команду. Вболіватимемо всі разом, прозвучить пісня шахтарська. І ми згадаємо, як ми жили, і будемо думати про те, щоб жити ще краще. Особисто я оптиміст.