«Коли я зрозумів, що це — війна, дружина була на восьмому місяці вагітності»

До початку воєнних дій я проживав в Алчевську Луганської області. Моя сім’я - батьки, дружина й шестирічна дитина. Я закінчив ПТУ та працював кухарем. Потім, уже під час війни, влаштувався на хімічний завод.

Ми зрозуміли, що відбулися зміни, коли все почало закриватися. Не було роботи, нічого не було. Тоді я зрозумів, що це — війна. Дружина була на восьмому місяці вагітності в серпні 2014 року.

Луганськ бомбили щодня, а в нас тряслося скло. Усі боялися, обговорювали, як буде далі, і хто куди їде. Багато хто роз’їхалися, зі знайомих в Алчевську майже нікого не залишилося. Дорогою можна було ходити пішки, у місті майже нікого не було. На щастя, наше місто не потрапило під бомбування. Але від нас за 40 кілометрів знаходиться Луганськ, і добре було чутно вибухи, бомбування. Найбільше запам’ятався страх людей, які залишилися. Не хочу переживати більше такі емоції.

Упродовж трьох років магазини відкрилися, але всі перейшли на російські рублі. Нам довелося звикати до них і до маленьких зарплат. На заводі зарплати були невеликі, доводилося підробляти, поки дружина була в декреті. Приблизно рік я пропрацював на двох роботах.

Коли все почалося, приблизно із серпня в магазинах не було м’яса взагалі, одна ковбаса. Але ми й цьому були раді. Так було кілька місяців. Потім почали привозити російські й білоруські товари.

Ми отримували виплати на дитину. Якось раз давали дитяче харчування. Я вже точно не пам’ятаю, якого розміру були виплати.

Зараз почуваємося в безпеці. Допомагає те, що є дах над головою та стабільна робота.

Найціннішим і важливим за останні роки для мене стала стабільність і безпека родини. Восени дитині буде сім років; приїхав, коли йому виповнилося три роки. Цього року він піде в перший клас.

Перший рік було важко, а зараз уже звикли. На окупованій території залишилися наші батьки, але теща і тесть збираються переїжджати сюди.

Мрію, щоб не було війни. Щоб непідконтрольна територія знову була підконтрольною Україні, щоб ми могли з’їздити до рідних у гості. Я вже два роки не можу їх провідати. Цього дуже сильно хочеться.