«Коли я перебувала у квартирі, вибухова хвиля вибила вікно в одній із кімнат»

Дуже довго розум донеччан відмовлявся приймати той факт, що в місті почалася війна. Але довелося і під обстрілами побувати, і про родичів перейматися, і дізнатися про гіркоту втрат. Ті, хто мешкають на мирній території, на думку Інги, просто не розуміють свого щастя.

Я саме поверталася з роботи, зайшла на ринок щось купити, а люди кажуть: «Там щось димить, щось голосно». Я навіть нічого не зрозуміла. Думаю, мало чого люди панікують. А потім прийшла додому, і всі почали говорити, що почалися серйозні бойові дії, що все закрутилося. Наступного ранку наш район затих, життя ніби завмерло, а за кілька днів усе повернулося в нормальне русло. Але вже було зрозуміло, що якийсь рубіж перейдено.

На щастя, бойові дії бачити не доводилося, лише чути. Коли я перебувала у квартирі, вибухова хвиля вибила вікно в одній із кімнат. А чули стрілянину неодноразово і поруч, і подалі. І завжди було дуже неприємне почуття, що ти вплинути на це не можеш і почуваєшся якимось маленьким, незахищеним.

Дехто казав, що все це швидко закінчиться, до осені-літа ми відпочинемо десь, на море з’їздимо, повернемось – і буде спокійно. Але дехто казав, що все затягнеться надовго, як Придністров’я, і таке інше. Звичайно, переймалися через родичів і знайомих, дізнавалися хто де, чи не постраждав ніхто, перекличку робили, хто де живе, який стан і взагалі.

Війна вплинула на наше мислення. Коли все загострюється та ситуація загострюється, то відчуваєш, що все інше втрачає свою значущість. І тоді думаєш, що головне – мир і здоров’я, щоб усі оточуючі та близькі люди були живі.

Блокпости, які виникли через цей конфлікт, ускладнюють спілкування з родичами. І так їх не бачиш, а тут ще епідемія. Якщо раніше було все набагато мобільніше та швидше, то зараз ускладнилося відчутно. Але загалом життя триває. Є в ньому і свої радощі, не без цього.