Співробітниця Луганської академії культури згадує, як про початок бойових дій їй повідомили студенти. Навіть після обстрілу облдержадміністрації вона продовжувала ходити на роботу. Коли ж одного дня в місті загинуло 11 осіб, вирішила, що пора виїжджати.
Разом із донькою та онукою жила в Харкові, а чоловік залишився доглядати за майном. Жінка не винесла розлуки, повернулася на батьківщину, де разом із чоловіком ховалася від обстрілів у підвалі й жила на два будинки: то в Луганську, то в Станиці.
Ми до війни в Станиці жили, а діти – в Луганську. Працювали, усе було нормально, прекрасно, займали великі посади, у всіх були квартири, машини. Усі були забезпечені, приїжджали до нас гості раз на тиждень. А потім усе змінилося, скінчилося хороше. Усе, що нажито непосильною працею, залишилося там.
Дітям довелося виїхати, тому що залишатися не можна було. Син працював у правоохоронних структурах. Виїхали, почали все спочатку. Син тепер у Києві, донька – у Сєвєродонецьку, декан в університеті.
Пам’ятаю, як почалася війна. Я тоді працювала в Луганську, у філії Академії культури. 2 червня, коли обстріляли обласну адміністрацію, прибігли студенти, які були в центрі, із розширеними очима. Розповіли, як усе страшно.
Потім я поїхала в Станицю, продовжувала ще працювати, їздити. Тут вже блокпости стояли, оглядали машини. А потім, 2 липня, коли на вулиці Кондрашевської загинуло 11 осіб, я зрозуміла, що треба виїжджати. Діти виїхали в червні. Вони зрозуміли, що почалася війна ще після колотнечі на Зарічному, на прикордонній заставі.
Я виїхала з дочкою та онукою до Харкова, а чоловік вирішив залишитися. Ми телефонували йому постійно, зв’язку не було, світла не було. Він чатував майно.
Потім я не витримала, повернулася. Були страшні обстріли, ми більше місяця сиділи в підвалі, уже нічого не ходило, виїхати було неможливо. Нашу вулицю дуже сильно побили. 2 вересня люди теж не хотіли виїжджати, говорили: «Ми не залишимо». А потім вийшли на вулицю – усі розбігаються, хто на чому. Тоді бомба вбила жінку з дитиною.
Я дивом додзвонилася до сина. Він тоді був у Сватовому і вивіз нас. Потім ми повернулися й жили в Луганську, тому що в Станиці стріляли постійно. Стріляти перестали тільки десь навесні 2017 року, до цього перебувати тут було неможливо.
Бувало, приїдемо на ніч, переночуємо – і починаються страшні обстріли, будинок трясеться. Усе, виїжджаємо. У 2015 році, поки нас не було, у будинок влучив невеликий осколок. У порівнянні з іншими ми обійшлися дешево, розбило дах і куток. Усе це самі відремонтували.
Зараз на нашій вулиці половини людей немає. Як поїхали, так і не повернулися. Залишилися тільки глибокі пенсіонери, молодь уся виїхала.
Я мрію про те, щоб нарешті це все закінчилося, припинили вбивати людей щодня по обидва боки, щоб усе забулося, як страшний сон. Звичайно, це мрія, як полетіти на Марс, і я розумію, що в кращому випадку цього дочекаються вже діти, але сюди вони не повернуться, Луганськ їм уже став чужим, ворожим містом.
