Для мене війна почалася з моменту обстрілу аеропорту. Захоплення державних установ було ще терпимо, але коли почалися обстріли і люди почали гинути, тоді це було серйозно.

Снаряди падали за будинком. Бачив, як вони пролітали, над головою міни свистіли. Ми з рідними говорили, що потрібно виїжджати з території, тому що може бути небезпечно для життя. Будь-якої миті щось може прилетіти, і постраждає чиєсь життя.

Одного разу мені потрібно було вийти в магазин, і я хвилин на десять затримався. Я просто сів новини почитати (тоді той магазин «Амстор» був обстріляний). І кіт на руки мені сів. Я подумав, погладжу, не буду проганяти. Виходить, він мене врятував.

Я зрозумів, що неможливо терпіти далі, коли почалися проблеми з поштою й банківською системою. Я подумав, що потрібно виїжджати хоча б на деякий час.

Спочатку я поїхав до Києва, подалі від цього конфлікту, до родичів. Коли все вляглося, повернувся сюди ближче, до Костянтинівки. Труднощі були в тому, як вивезти речі. Я виїжджав у кінці 2014 року, коли ще посилки можна було відправити. Я взяв речі, котика й поїхав.

Я в Донецьк їжджу регулярно, раз на рік мінімум, зараз складніше, звичайно.

До війни ти плив за течією, а тут бах! – і тобі доводиться щось міняти, підлаштовуватися під обставини. Ти починаєш ворушитися.

Коли були обстріли, доводилося прокидатися і о 5 ранку, вони могли будь-якої миті початися. Доводилося ховатися глибше у квартиру. У фінансовій сфері були проблеми – важко було переводити гроші в готівку. Були іноді проблеми з електрикою. Можна було три дні сидіти без неї.

Я зрозумів, що для мене щастя – це жити комфортно без різних неприємностей. Завжди думаєш, що життя може бути гірше, ніж сьогодні. Через війну я навчився спокійніше ставитися до життя. Найціннішим за останні роки стали родичі, друзі, що оточують. Люди стали цінними.