Бровко Віталіна, учениця 10 класу Єланецького ліцею №1 Єланецької селищної ради Вознесенського району Миколаївської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кравчук Валентина Яковлівна

Війна. Моя історія

Мені 15… Святкувала свій день народження в німецькому містечку Оберурзель… Ви скажете: « Цікаво! Круто!». І зовсім ні, бо святкувала я його тільки з мамою, тіткою і двоюрідними братами, які, як і ми,  втекли до Німеччини від війни в Україні. Святкувала без тата, без бабусі, без улюбленої подруги, без однокласників у чужому (хоча і красивому) місті.

Ранок 24 лютого. Найстрашніший ранок для всіх українців. Так рано будить мама, щось кричить по телефону тато. Я сердита, бо не дають поспати. Чую крізь сон страшні слова: «Доню, прокидайся - почалася війна». Схопилася: «І що робити?»

Вмикаю телефон: купа повідомлень, новин страшніших і страшніших. Бомблять Київ, у Миколаєві гучно, зайшли у Херсон… Тато збирається до воєнкомату, мама у розпачі готує валізу.

А далі: черги в магазинах, порожні аптеки, комендантська година, закриті щільними простирадлами вікна, повітряна тривога, підвал… Кажуть люди, що недалеко їдуть «їхні» танки, замінували міст, привезли поранених у лікарню.

А далі: тато на фронт, ми з мамою до Німеччини. Красива, зелена, вся у квітах і парках країна. Захоплюватися б нею і радіти б поїздці. Та не весело… Постійно на телефоні, постійно у новинах… Як там, в Україні? Знову в нашому селі ховають загиблого! І це батько моєї однокласниці. Телефоную їй і мовчу, мовчимо і плачемо обоє, ну що тут сказати. І вона перша говорить: «Молимося за твого тата, щоб повернувся живим». І так уже 610 днів.

Та мої переживання, мої незручності ніщо у порівнянні з тими умовами, в яких ось уже півтора роки перебуває тато. Минула осінь і весна були просто неможливими для солдат на фронті.

Ми тут милуємося різнобарв’ям осінніх кольорів, ходимо під парасольками до парку, а тато стоїть по груди у воді в окопі. Ми сердимося, що невчасно газова компанія підключила газ, а мій тато спить під відкритим небом на карематі і не має змоги просушити одяг. Я горджуся своїм татом, бо він не скаржиться на всі ці  незручності.

Буває й  у нього «рве дах», але від того, що такий живучий ворог, що вони так повільно просуваються по лінії бойових дій, від того, що «жирують» мажори, а волонтери «нашкрібають копійки», щоб купити дрона, що наші школярі проводять ярмарки, щоб придбати для солдат зарядну станцію…

Пригадую, як тато був у відпустці, і прийшли мої однокласники привітати його з Днем народження,- щастю не було меж. Йому дякували, а він говорив: «Та немає за що,  я ж виконую свій обов’язок перед Батьківщиною». «Ви-наш герой», - говорили йому діти, а він скромно відповідав, що він нічого такого не робить, що він як всі. І почав розповідати про своїх фронтових друзів. Які вони сміливі, як Сергій підбив танка, як Микола «орудує» дронами, як він, звичайний юрист, оволодів мінометом... А ми з мамою сиділи і тихо витирали сльози… І так уже 610 днів.

Боже милостивий, а як страшно слухати щоденні розмови з подругою Наталею, чоловіка якої ніде немає. Немає… Ні у списках полонених, ні у списках загиблих. Безвісти зниклий. Страшно, але вона заздрить тим, чиїх убитих ховають.

« Якби я хотіла торкнутися мого коханого, чи вже хоч труни, якби я хотіла покласти квіточку, посидіти біля могили – плаче Наталя. Не хочеться думати, що тіло мого високого, красивого, кремезного Сашка просто висушило сонце і розніс вітер. Єдине тішить, що розніс Україною». І так уже 610 днів.

Та я вірю і знаю, що все буде добре, що мій героїчний тато повернеться живим, що моя мама перестане боятися, що тітку Наталю втішить гарна звістка, що бабуся дочекається нас на Україні.

І так уже 610 днів. Вирішила остаточно - вступати буду до українського ВУЗу…