«Кожен день проживаємо як останній»

У мене завжди є робота в хаті. Нещодавно снарядами посікло дах, розбило димар. Ремонтувати довелося самому. Дружина щоразу боїться, що я з драбини впаду, але іншого виходу немає. Вона ж мені й цемент туди на дах подавала, і шифер. І все робимо самі.

Ми вже двадцять років разом. Познайомилися на роботі у виробничому цеху. Тепер ось опора одне для одного. А що дружина б усе сама робила? Вона вже до магазину сама ходити не може, а я беру палицю і йду.

У нас не тільки взаємна підтримка, а й порятунок від самотності. На вулиці у нас нікого і немає поруч. Ми виїхати нікуди не можемо, тому кожен день проживаємо як останній. До туалету йдеш і боїшся, щоб снаряд по голові не влучив, навіть зараз, коли безпечно.

Під час обстрілів ми в будинку ховаємося. Зараз у ньому холодно, грошей на вугілля немає, тому на опалення йдуть фруктові дерева з ділянки. Три абрикоси було – все попиляв на дрова.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/