Олена Петрівна працює у Барвінківській міській лікарні. За період війни вона бачила чимало людей з тяжкими пораненнями. Серед них були і військові, і цивільні. Олена Петрівна розуміє, що війна травмує не тільки фізично, а й психологічно, тому мріє про те, щоб вона закінчилася якомога швидше

Мені 57 років. Я з міста Барвінкове Харківської області. На деякий час виїжджала в Полтаву, потім повернулася. Працюю в Бірвінківській міській лікарні.

24 лютого зателефонувала моя донька і сказала, що почалася війна. Я не могла повірити. Потім були «прильоти» й у нашому місті. З’явилися перші руйнування. У березні і квітні я працювала подобово. В лікарню почали надходити військові і цивільні, котрі постраждали внаслідок війни.

Я бачила чоловіка з пораненням у спину. Це було жахливе видовище.

Зять пішов добровольцем у територіальну оборону, а донька залишилася сама з дитиною. Вона жила на десятому поверсі. Я боялася за неї. Коли окупанти були вже за 20 кілометрів від міста, оголосили евакуацію, і ми виїхали в Полтаву. Там самі себе забезпечували. Донька працювала. А місяців через 3-4, як залишилися без роботи, звернулися по допомогу. Отримували пакунки від Фонду Ріната Ахметова, Червоного Хреста, Карітаса. Ми дуже вдячні кожній організації. 

Найбільше мене шокувало те, що я бачила під час війни у лікарні. У 24-річного хлопця були тяжкі поранення. Мені дуже шкода його. Це ж чийсь син, брат або чоловік. А потім побачила іншого чоловіка й подумала, що ж він такий старий робив на війні. Виявилося, що йому 57 років, просто жахіття війни його зістарили. Усі військові виглядали значно старше свого віку. Мене не так лякають вибухи, як каліцтва і смерть людей. Це найстрашніше.

Складно було залишати домівку. Ми зібрали дві сумки речей і побігли на вокзал. Важко було прощатися з колегами, які також виїжджали. Не знали, побачимося ще чи ні. Поки знаходилися у Полтаві, щоденно переглядали новини зі свого міста. Дивилися фото, намагалися зрозуміти, які будівля постраждали. Коли ми через два місяці повернулися додому, побачили, як постаріли ті люди, які не виїжджали. Це й не дивно, адже вони щодня відчували неймовірний страх.

Війна показала, як багато у нас небайдужих людей. Наша лікарня не була готова до тієї кількості пацієнтів, яка з’явилася внаслідок бойових дій. Вчителі однієї школи добровільно приходили на кухню й допомагали кухарам. Це дуже приємно. А коли в місто майже не привозили хліб, в іншій школі працівники самі зайнялися його випіканням. Тішить, що є люди, які готові допомогти.

Хочеться, щоб уже скоріше закінчилася війна. Я дуже хвилююся за наших чоловіків. Знаю, як їм важко психологічно, як війна травмує. Мій брат служив в Афганістані, я пам’ятаю, яким він повернувся. Будемо сподіватися, що найближчим часом цей жах припиниться.