меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
переглядів: 1023
Ілона Войтова
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
Сопине
Сопине
«Як я можу піти й покинути селище напризволяще?

Коли почалася війна, моєму старшому синові було 18 років, молодшому – 6 років. Мені дуже страшно це говорити, тому що бабуся завжди згадувала, що коли була війна, їй було 16 років. А зараз я розумію, що й нас це все спіткало.

Забіг один, на мене почав кричати: «Що ти тут сидиш? Іди звідси!». Я йому кажу: «Куди я піду? Моїм батькам по 70 років, я працюю медсестрою, я не можу піти. Я якщо буду йти, то піду останньою! Як я можу піти й покинути селище напризволяще?»

Море заміноване в нас, відпочивальників немає. Місцеві жителі рідко навіть виходять на вулицю. Діти дуже рідко гуляють, бо звикли до того, що може раптово початися бомбування. Синові [молодшому] зараз 11 років, а він на вулицю практично не виходить.

Це було числа 12 лютого, зайшли сюди батальйони. Ну як зайшли? Ви знаєте, настільки було страшно, коли дуже багато військових раптово з'являється зі зброєю. Коли техніка, танки – все гуркотить. У селищі військові ходять. 

Забіг один, на мене почав кричати: «Що ти тут сидиш? Іди звідси!». Я йому кажу: «Куди я піду? Моїм батькам по 70 років, я працюю медсестрою, я не можу піти. Я якщо буду йти, то піду останньою! Як я можу піти й покинути селище напризволяще?»

Приходили бабусі, які тремтіли, переживали. Капала, звичайно, і Корвалол, і заспокійливе. Усі один одного заспокоювали. Ви знаєте, ми якось один одного підтримували. 

Я пам'ятаю 14 лютого 2015 року, коли ми о 7 годині ранку залізли в підвал і вилізли тільки за п'ятнадцять до опівночі, коли почали відходити танки. Ми дивилися з вікон підвалу, як вони йдуть, і ми так раділи! Господи, невже перемир'я, невже це все може [закінчитися]!

Було дуже страшно 25 серпня 2015 року. О пів на першу ночі почався сильний обстріл. Я зі спальні дитину, як вона спала, хапаю в ковдрі, несу в зал на ліжко й лягаю зверху. І боюся, щоб її, не дай Боже, не прибило. Тому що ми нічого не встигали: ні одягнутися, ні взутися. Вікна, двері з усіх боків ходили ходором. 

Я дивлюся: молодший у мене був такий жвавий, а зараз якщо що – починає плакати. Звичайно, психологічно на дітях позначилося все це. Усі вони пам'ятають, усі вони згадують. Ось зараз ідемо навіть влітку на море, а мені молодший каже: «Мамо, а раніше, згадай, коли стріляли, ми вже сиділи в підвалі, а зараз ми йдемо на море, ми вже до цього звикли».

До всього звикаєш, тому що постійно не будеш сидіти у квартирі…

Дякую Фонду Ріната Ахметова. Він привозить продукти харчування пенсіонерам, діткам, сім'ям багатодітним – крупи, масло, паштет. Дякую Фонду Ріната Ахметова, молодці! Вони все настільки організовано [діють], все швидко на видачі. П'ять із плюсом. 

У нас пенсіонери переважно всі викладачі й учителі училища, у яких мізерна пенсія. Вони дуже дякують. Ви знаєте, люди завжди, коли отримують гуманітарну допомогу, усі йдуть на такому позитиві, і тоді можна хоч людей усіх побачити в селищі! Селище тоді гуде! А так пройти – селище все по домівках сидить…

Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій