«Як можна було прожити в таких умовах, ми самі дивуємося»

Мешканка Мар’їнки про паніку, обстріли й надії на те, що війна закінчиться за день або два. Як показало життя, навіть через сім років про спокій і безпеку люди вже забули.

... Це було ввечері. Перед цим днем у нас засвітилися вогні якісь незрозумілі. Люди злякалися, тому що світилося все. На роботу прийшли – почалася паніка, тому що думали, що будуть наступати.

Почали вранці дітей маленьких відправляти подалі. Ми не вірили, що так буде. Думали, день-два, як нам говорили. У підсумку вийшло вже сім років скоро. Як можна було прожити в таких умовах, ми самі дивуємося.

Із суботи на неділю почалося бомбардування, все горіло. Переважно горіли хлібозавод, молокозавод, шиноремонтний, комбікормовий завод. Потім почали горіти будинки. Люди почали гинути – сиділи ввечері в кафе й потрапили під роздачу.

У перші дні ми сиділи в підвалі. Просиділи добу, другу, і потім нам сказали, що потрібно виїжджати. Ми зібрали речі та виїхали. Покидали будинки, тварин і виїхали. Через тиждень знову приїхали. Страшно було – знову зібралися, знову виїхали. Спочатку ми, звичайно, приїжджали, навідувалися. Потім вирішили, що потрібно повертатися. У мене ще батьки були, вони все хотіли додому. А потім, під час війни, в мене мама померла.

Після операції я приїхала, і діти приїхали до мене. Діти біля мене, доглядають, тому що часто хворію, часто лежу в лікарні, чоловіка в мене немає. Чоловік загинув ще давно на шахті, задовго до війни.

Із продуктами нормально, магазини в нас працюють, привозять хліб – усе возять. Так, у магазинах усе є, але купити ми не можемо, тому що зарплат немає, зарплати маленькі й роботи немає. Кожен тримається на такій – десь пішов, щось зробив. Якась робота, але погано оплачувана. У магазинах є м’ясо, риба. Продукти всі є, а зарплат у народу немає, працювати немає де. Що було – і те поскорочували. Для чоловіків роботи взагалі немає. У поліклініці відбулося скорочення – всі медсестри. Куди дівчатам діватися? Місто повертається. Людей у нас багато зараз. Потроху вже з’їжджаються. Усе ж, сподіваються на краще. Усі хочуть додому. Квартири, будинки – все є.

Конкретно сказати, що я перебуваю в безпеці – неправильно. Все одно простріли відбуваються. Відчуваєш їх, не спиш спокійно. Все одно прислухаєшся: там бахнуло, тут... До кожного шереху ми всі вуха тримаємо гостро, як то кажуть.

За ці роки, звичайно, життя нас вразило й показало, хто є хто. Війна показала всіх — хорошу сторону людей і погану.