Мені двадцять років. Я жила з мамою у приватному будинку в Пологівському районі Запорізької області. Бабуся мешкає в тому ж населеному пункті, але окремо. 

Четвертого березня ми потрапили в окупацію. Зайшла колона з двохсот-трьохсот танків. Першими йшли кадирівці, а за ними – росіяни. Кадирівці стріляли по будинках, прострелили руку жінці. Російські військові надали їй допомогу й вибачилися. 

Газу не було. Час від часу зникала електроенергія. Не працювали банкомати. В магазинах приймали тільки готівку, а всі мої гроші були на картці. 

Окупанти надавали свою гуманітарну допомогу: рис, тушонку. Під час обстрілів ми ходили до сусідів у підвал, бо свого не було. 

Коли зайшла мова про російські паспорти, я виїхала. Заплатила людям, які прямували до Запоріжжя – і вони вивезли мене. Мама й бабуся залишилися в Пологах. У мами є робота: вона пече хліб для жителів міста. Зв’язок поганий, але щодня хоча б хвилинку вдається поговорити. 

Я отримую гуманітарну допомогу. Інколи буває підробіток, а офіційно поки що не працюю. 

Сподіваюся, що війна закінчиться найближчим часом. Мрію про власний будинок і про мирне майбутнє в Україні.