До війни дуже добре було життя. Я працювала в «АТБ», їздила по Україні, відкривала магазини. Потім вийшла на пенсію, повернулася додому. Коли почалася окупація, то потрібно було виїхати.

Мені зателефонувала донька з Кривого Рогу, сказала, що війна і потрібно виїхати. Я поїхала до доньки із зятем. У мене ще батько живе там. Виїхала я на другий день війни. Тоді ще можна було спокійно виїхати. 

В Дніпрорудному мої друзі залишилися. Розповідають, що дуже багато тих, хто радіє приходу росіян, і це дуже засмучує. 

Люди жили разом, спілкувалися. А коли прийшли загарбники, вони зрадили Україну, і на душі не надто добре від цього. Наше місто розташоване між Василівкою та Енергодаром, подалі від траси. Там окупанти ходять, але поводяться чемно, якщо можна так сказати. А я працювала біля Дніпрорудного, в селищі Михайлівці, то туди і кадирівці прийшли, і якути, от вони поводилися нахабно, ображали людей, виганяли з домівок.

Найскладніше мені навіть зараз зрозуміти, нащо все це потрібно. Я не розумію, навіщо Путіну потрібні ця війна, ці землі.

До війни плани в нас були непогані, але вони всі зруйновані. Донька з онукою виїхали за кордон. Живемо в очікуванні: прилетить чи ні, і коли це все закінчиться.