Я просто збиралася на роботу, і прийшло повідомлення від дирекції, що ми працюємо дистанційно. Я не збагнула, що сталося щось страшне. Але в мене є кум, який був прикордонником, і мені зателефонувала його жінка та сказала: «Почалося».

Маріуполь був повністю відрізаний від усього. Готували на вогнищі, ділилися з сусідами. Ми понад три тижні провели під будинком у підвалі. Дуже важко було з водою.

Мене шокувало те, що місто просто здали і нам не було допомоги. Чесно кажучи, дуже негативне ставлення. Місто відбудовували, а потім його просто кинули напризволяще. Таке не забудеться ніколи. Було два прямих прильоти у нашу квартиру, загинули наші домашні тварини.

Ми виїхали завдяки волонтерам. Нам допоміг тренер сина. Виїхати було дуже важко, нас довго на виїзді з міста не випускали. Потім у дорозі ми дуже часто зупинялися. Обшукували навіть дітей, яким не виповнилося 18 років.

Наразі я без роботи, без житла. Дуже важко психологічно, і поки я не бачу підтримки щодо житлового питання, допомоги немає. Дуже важко виховувати дитину самій, її батько помер десять років тому.

Я вірю в перемогу нашої країни і в те, що рано чи пізно ми все-таки повернемося в рідне місто.