«На жаль, ми й зараз чуємо постріли»

До війни ми жили спокійним життям. Я вчитель за освітою, працювала в школі, але минулого року вийшла на пенсію. За межі села я не виїжджала, постійно знаходилася тут.

У 2014 році до нас в школу прийшли 57 дітей-переселенців. В основному вони жили у родичів. На сьогодні багато з них повернулись до Мар’їнки та Красногорівки.

Води й газу у селі немає, тривалий час ми купляли воду в магазинах. Пізніше пенсіонерам почали кожного вівторка привозити воду, але для їжі ми продовжуємо її купувати.

Усі ці роки школа працювала, харчування у дітей було завжди. Сільська рада надає постійну допомогу.

Фонд Ріната Ахметова надавав жителям села гуманітарну допомогу, мій чоловік теж отримував. Вона нас підтримувала, бо ми могли трохи економити. Все, що нам давали, ми ділили на дві частини, нам та дітям.

Дуже хочеться, щоб був мир, щоб ми не чули пострілів. Поки що, на жаль, ми їх чуємо.