«Через війну я втратила батьків»

Батьки Галини загинули не від обстрілів. Вони просто стали заручниками бойових дій: не отримали своєчасну допомогу і необхідні для одужання мир і спокій

Я з села Максимільянівка Донецької області. 28 лютого наше село обстріляли, і наступного дня я виїхала. Волею долі опинилася в Жовтих Водах. Через тиждень чоловік привіз до мене мого батька-інваліда. Тато пережив інсульт, йому не можна було залишатись під обстрілами. Я тут житло знайшла, а через місяць мій батько помер.

До війни я працювала на підприємстві виправної колонії інженером. Потім почалися обстріли, колонію евакуювали, і тепер підприємство наше не працює. А ми повинні виробляти якусь продукцію, щоб отримувати зарплату. Важко лишитись без роботи, а Жовтих Водах я не можу ніде влаштуватись.

В 2014 році мені виїжджати не доводилося, але переживали ми ті події тяжко. Адже Мар’їнка поруч, і всі ті обстріли дуже на нервову систему впливали. У 2017 році моя мама потребувала допомоги, але через війну я не змогла поїхати до неї в Донецьк. Вона померла. Якби не війна, то я б змогла допомогти. Виходить, що у 2017 році я через війну втратила матір, а у 2022 році - батька. Мені здається, що мої батьки ще б жили.

У перший день війни я була вдома, о п’ятій ранку мені зателефонував син з Києва і сказав, що почалась війна. Ми вже звикли за ці роки до обстрілів, і не звертали на них увагу. Ми почали дивитися новини, син поїхав із Києва в Ірпінь - до бабусі його дівчини, а там виявилося ще гірше. Вони два дні сиділи в підвалі, потім їм вдалося вирватися.

У 2014 році почалася війна, і життя завмерло, тому що ми не знали, що далі буде. Коли все затихло, ми почали ремонти робити, готувалися до старості - в нас усе було заплановано. Ми 23 лютого ще стелю шпаклювали, шпалери клеїли, а 24 зрозуміли, що все це - дарма. Тепер ми живемо в чужій квартирі, спимо на чужому дивані, їмо з чужих тарілок. Дякую, що люди нам усе це позносили.

Ніколи ми не думали, що в наш час країна, з якою ми тісно пов’язані родинними зв’язками, зробить із нас жебраків і безхатьків.

Звичайно, були свої запаси з зими: консервація, картопля, морква, цибуля. А от коли я стояла у черзі і чекала, як поділять на всіх одну качалку ковбаси, у мене не вкладалось у голові, як таке можливо у ХХІ столітті. Ми стояли, як жебраки.

Жовті Води для мене не фінальна точка. Ми все-таки думаємо, що повернемося додому. А якщо ми не зможемо повернутися в село, то будемо шукати роботу і нове житло з клаптиком землі – ми не звикли жити у квартирі.

Тяжко від того, в якому стані опинилось наше життя. Мене трохи відволікають хатні справи і в’язання заспокоює. Я мрію, що навесні вже додому поїду. Але чи буде куди їхати? Пів села вже немає, а сусіднє село взагалі розбите.