Канцір Марта, 9 клас, Ліцей «Гроно»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чміль Наталя Михайлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Хочу написати про нашого сусіда, дядька Василя Боруха, якого знала віддавна. Був учителем історії, скромним, але дуже глибоким чоловіком. Він не тільки добре знав історію України, а й цікаво вмів розповідати про її сторінки. Але навіть не це головне.

Любив Україну понад усе, не на словах, не пафосно, а щоденно жив нею. І віддав за неї своє життя…

Спробую розповісти про героїчний чин дядька Василя його ж думками.

Тут мені весело й сумно… Бо чого ж не радіти – краса неземна, якої не бачив ніколи. Багато де встиг побувати, багато чого надивився, око милувалося такими пейзажами, що гай-гай… Але не до порівняння з цими. Пензель найталановитішого художника не змалює. Світло яке тут! Таке, що тільки гріє, не пече, бо не від того Сонця воно. А барви! А запахи! І ніщо вже не болить, не турбує, не неволить. 

І багато нас тут таких, багато… Такі, як я, статечні господарі, й старші, і зовсім безвусі хлопчаки, і дівчата є, авжеж.

Он Юрко Ревера, говорун-балакун, розсмішив-таки своїми байками не по літах серйозного Коцюбайла Дмитра, а до них, глянь, вже присусіджується молодесенький Владик Лутченко на псевдо Лучик, якому, певно, ще й не снилися дівочі вуста. А поруч Ігор Мартиняк, котрому так і не судилося дограти з дідусем партію в шахи. А онде Іринка Цибух, та, що мріяла про діток і домашнє господарство. І ще, і ще… Добре тут усім. Спокійно. Весело.

Та час від часу підступає до серця туга, обплутує його своїми холодними щупальцями, впускає в нього отруту.

Тоді потьмарюється божественна краса, блякне, мізерніє. Душа рветься в інші простори, ще не забуті, до своєї землі, зраненої, зруйнованої, спотвореної ворогом України. Надто ж, коли щодня нові гості звідтиприносять новини – сумні, тривожні, про налиту кров’ю землю, зруйновані міста і села. Здригаєшся, здавалося б, усім тілом, якого в тебе вже начебто й нема.

Але ж було, було! Жив я собі спокійним, гарним життям. Жінка-красуня, струнка, чорнокоса, запопадлива й дбайлива господиня, тішила око й серце. Діти росли-підростали. Донька ось-ось мала ступити на весільний рушник. Син подавав добрі надії. На учительській стежці теж все було ок. Навчав дітей історії рідного краю, за подіями й фактами минувшини добачати найголовніші уроки для сучасності – і любити її, Україну, так, як любив сам – понад усе. Казав, що це найкраща Земля на світі, де навіть трава пахне по-особливому, соловейки щебечуть неповторно. Слухали діти, кожне слово ловили, і душа раділа, що не дурно на світі живу. І так би й було, але…

Прийшла та клята подія, яка змінила все.

Того дня наприкінці лютого 2022 року не роздумував довго. Став у довжелезну чергу у військкоматі. Як і тисячі інших. Бо хіба міг інакше? А як би потім дивився в очі тим учням, котрим казав, що Україна – понад усе? Тоді, коли вона благала про захист, мав би стояти збоку? 

У військкоматі не прийняли.

Учитель, мовляв, йди вчи дітей, он скільки добровольців, без тебе обійдемося. Не здався, добився-таки свого. Ще б пак! Таж у Придністров’ї колись був, БТР водити вмію, потрібніший там, де окупант насідає, а до дітей повернуся потім, після перемоги, з гордістю в очах і певністю в поступі.

Поміняв, отже, цивільну одежу на військовий однострій, а вчительську указку на автомат за плечима. І позивний вибрав відповідний – Історик. 

Справи йшли незле. Від бувалих побратимів навчився всього: як віднайти слабинку ворога й насипати так, щоб не позбирали, як вкопатися в землю, аби не дістало нічого, і як їсти з «братиком» однією ложкою. Та й побратими підібралися, як на підбір: Сашко Чернишенко («Чорний»), Тимофій Федорців («Батяр»), Ігорець Полова («Волиняк»), Андрійко Пух («Європа»)… Всяке бувало: тішилося серце, коли всі живі-здорові поверталися з «нуля», і кривавилося гірко, коли той, з ким вчора курив одну цигарку на двох, нині вже «двохсотий», бо не розминувся з ворожим важким осколком.«Історії ж бо пишуть на столі, Ми ж пишем кров’ю на своїй землі», – стугоніли тоді в скронях слова поетки.

Та певні всі були: не марно лягає в землю український цвіт, бо свобода так і здобувається – потом і кров’ю.

Відчувати поруч плече побратима – найвище благо. Тому знав твердо, що брат прикриє вогнем, а коли треба, то й власним тілом. Відчував, що без вагань пішов би й у саме пекло заради товариша. Так воно й трапилося в той фатальний день 12 липня 2023 року. Схитрували хлопці, знайшли діру в оборонних редутах ворога, вийшли на вигідні позиції, від яких заходило гарними перспективами наступу, потягнулися за ними перші підрозділи бригади.

Та тільки ж і московит не ликом шитий, рознюхав наміри, став поливати вогнем.

Ех, прикрити б хлопців, зайти збоку, заскочити зненацька, задати такого тягла, щоб утікав далі ніж бачив. Та тільки чим? І як? Стоїть, щоправда БТР, але що з того? Пораненого водія, Бориска Пастуха, позавчора відправили до шпиталю, а на заміну йому нового досі не прислали. Господи, та хіба ж це проблема? А я – що ж? таж на придністровських теренах був водієм бронемашини, навичок не забув. Так, не мої це обов’язки, але ж там, під ударом ворога, і Сашко, й Тимофій, і Андрійко з Ігорцем, і інші хлопці.

Сила допомоги зробила своє, наказала не марнувати жодної миті, рушити визволяти побратимів із біди.

Уже й не пам’ятаю, як завів той БТР, як негайно зібрав екіпаж, як із групою підтримки рушив у спину рашистові. Вже встигли вгатити з гармати й насипати з кулемета, ошелешивши ворога несподіванкою, встиг навіть помітити перекошене від жаху обличчя окупанта, як раптом у запалі бою наскочили на міну, яку той окупант встиг підкласти там, де, здавалося б, бути її не повинно…

Болю не відчув.

Навіть вибух здався не голоснішим, ніж ляскіт пальцями. Тільки якось раптово потьмяніло в очах, задерев’яніли руки й ноги, обертом пішла голова. Вхопити повітря вже не зумів. Грубезний осколок проклятої міни пробив днище машини й застряг у самій легені.

Душа відлітала у вирій дорогою до шпиталю.

Востаннє покружлявши над рідним домом, вона піднімалася все вище й вище, в те місце світле, квітуче, спокійне, де нема ні болю, ні журби, ні зітхання. Туди, де весело й сумно водночас. Туди, де всі певні, що їхній чин даремним не був.

Учні дядька Василя будуть гарними людьми, бо в їхньому життя був такий Учитель. Історик. Герой.