Борисова Олександра, група 3Б-11, Мирогощанський аграрний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гоженко Оксана Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Навіть дрібниця може зміни всесвіт. Ні, моя історія не змінила світ, не змінила життя мільйонів, ні навіть сотень. Але вона докорінно змінила мене.

В цій історії я розповім про збір для мого батька, бригаді якого був потрібен автомобіль для виконання бойових задач. Мабуть на цих словах кожен подумає, ніби «десь я вже це чув», бо цей збір лиш одне з тих тисяч оголошень, які ви зустрічали на просторах соцмереж, які ви прогортували, які поширювали, в яких брали участь. Та зовсім по іншому це сприймається, коли ти сам маєш потребу в цьому зборі. Кажуть, аби найкраще щось пізнати, треба відчути це на власній шкурі. І я вкотре під цим підписуюсь.

Коли виникла потреба в цілому військовому авто, одразу було зрозуміло що ця сума для моєї родини є недосяжною планкою. Іншого виходу, окрім як почати збір і просити в небайдужих, не було. Як не було й віри в те, що в нас вийде його закрити.

В той день, коли ми опублікували перше оголошення про потребу в автомобілі для саперської роти, донати полетіли з величезною швидкістю! Надходження коштів абсолютно різних розмірів, він знайомих, від незнайомців, і хто б міг подумати що мене буде так тішити та нещасна пятірка, десятка, двадцятка, закинута в банку. З кожним мінімальним зростанням суми, в мені прокльовувались паростки надії, і росли вони стрімко й впевнено до того дня, коли збір став на місці. Дрібні донати продовжували надходити, але було зрозуміло що кінцевої мети розміром двісті тисяч такими темпами не досягти.

Я намагалась зробити більше різних оголошень і поширювала їх в усіх можливих соціальних мережах, але з таким же успіхом можна було битись головою об стіну. З кожним днем час йшов все повільніше.

Найбільше гнітило не недостатня кількість зібраних коштів в банці, а власна бездіяльність. Все навколо говорило про пригальмований збір, в думках крутилась лиш зневіра і жодних нових ідей про хоч якийсь спосіб допомогти, щось змінити, покращити. Абсолютна знемога. Я опинилась в глухому куті. Вихід є завжди, але коли біжиш по замкнутому колі єдиним вдалим рішенням здається лише перелізти через стіну цього кола, але в моєму випадку висота «двісті тисяч» була надто високою, недосяжною. В такому колі дні перетворювались в тижні, пройшли місяці. Все здавалось неправильним.

Сама того не помічаючи я почала підраховувати витрати на їжу, на морозиво з друзями і уявно додавала ці суми до банки збору.

Ось наприклад замість того щоб купити батончик краще б скинула ті гроші на збір, там вони потрібніші, думала я. Поїздка з класом в Карпати така дорога, не чесно збувати такі гроші на безглузді розваги, коли там, на передовій вони можуть врятувати комусь життя.

Будь чиї слова про те, що такі думки точно не мають хвилювати, ніби вони зовсім недоречні, абсолютно не допомагали. А ці маленькі підраховані суми - вони продовжували бути тим дрібним хробачком, що ласував мною ніби червивим яблуком.

Я памʼятаю цю мить надто добре, і згадуючи ніби проживаю її ще раз. Літо, липень, спека, десь в іншій кімнаті бабця радісно розмовляє з кимось по телефону. Коли востаннє її щось так веселило? Давно. Вона прибігла в мою кімнату одразу після завершення дзвінка. Чомусь по її обличчю я одразу зрозуміла причину цього незвичного поєднання емоцій. В ту хвилину всередині ніби розцвіло одразу кілька сотень квіток, світ став на кілька тонів яскравішим, після кількамісячноїї подорожі морем я ступила на тверду землю. Вона плакала і посміхалась. Збір закрито.

Навіть зараз, коли я пишу це, коли з тих пір пройшло вже девʼять місяців, по мені хвилями пробігають мурашки. Слово «неочікувано» зовсім не описує того, що я тоді відчула.

Після тижнів зневіри мені знадобились ще тижні щоб до кінця в це повірити.  Ось перед виконанням мети ще стоїть непідйомна цифра, а в наступну мить вона здолана. Заключну, грубу риску в зборі поставила організація волонтерів. Отак різко, в секунді все і скінчилось.

Хтось береже памʼять про цей збір десь в далекому куточку своєї памʼяті, хтось забув про нього вже за тиждень, хтось про нього ніколи й не чув. А зі мною ця памʼять крокує поруч, крок за кроком, ніколи не дає забути про себе, ніколи й не дасть забути про себе. Тепер кожне оголошення про збір в моїй стрічці не просто картинка з текстом і знаком оклику, а обкладинка чиїхось болісних сподівань, чиєїсь дуже схожої історії, довгих очікувань тих наших десяти гривень, того святого кінця.