Корнієнко Маргарита, 10 клас, Опорний заклад освіти Чорнобаївський ліцей Чорнобаївської селещної ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тарандушка Тетяна Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У 2022 році я була ученицею 7-А класу. Як і всі діти мого віку, я полюбляла ходити до школи, адже на мене там чекали друзі. 24 лютого у нас мала бути контрольна робота з біології, тому я довго вчила матеріал і лягла спати пізніше ніж зазвичай. Та раптом, мій сон перервала метушня в сусідній кімнаті та тривожні розмови дорослих: «Почалася війна!»

Ми далеко від лінії бойових зіткнень, і звикли до тихого життя, аж раптово над будинком пролетіли два винищувачі. Час на момент зупинився, страх наповнив очі, в будинку запанувала тиша….

Було складно зрозуміти, що відбувається - що на нас напали, що йде справжня війна. Було відчуття, ніби я потрапила у якийсь страшний фільм. Я дуже боялася. Ховалася під ковдрою, боялася навіть світло вмикати вночі. В голові був повний хаос: страх, тривога, сум і запитання «Що це? Як це?» Було так дивно і страшно, що це все реальність, а не просто страшна історія з фільму. Ніколи не думала, що побачу таке у XXI столітті.

Перші дні були дуже важкими. Дуже змінилося моє ставлення до наших «сусідів». Те, що раніше здавалося нормальним, навіть дружнім, тепер виглядає, як зрада. Було боляче, але тепер я інакше дивлюся на багато речей.

Спочатку я не отримувала ніякої професійної психологічної допомоги, але мене рятували звичайні розмови з рідними, друзями, вчителями.

Мені дуже допомагала дружина мого брата. Вона часто телефонувала, жартувала, підтримувала. Просто говорила зі мною і це мене заспокоювало. Я їй дуже вдячна, бо саме її слова давали сили не «впасти духом».

З початку повномасштабного вторгнення ми з родиною не залишали рідної домівки, а намагалися допомагати, як могли тим, хто потребував допомоги.

Адже через наше містечко пролягає шлях, яким люди тікали від війни з Донецької, Луганської, Харківської областей та м.Охтирка. Багато їх зупинялися просто перепочити у Пунктах незламності, а дехто залишився на постійне місце проживання. Тож ми приносили одяг, їжу, усе, що було потрібно для людей, які тікали з гарячих точок.

Мій навчальний заклад теж активно долучався до допомоги. Ми з однокласниками та класним керівником робили окопні свічки для військових. Це було важливо, адже знали, що десь там, на передовій, наші свічки дають тепло, збирали продукти та формували подарунки для воїнів на Різдво.

Зараз теж активно долучаємося: донатимо, збираємо все, що потрібно: продукти, ліки, теплі речі. Це важливо. Ми стараємось наблизити перемогу - хоч і маленькими кроками.

Найважчим моментом для мене був тоді, коли мій брат пішов на війну. Це був справжній перелом і шок! Він працював у Польщі, але коли дізнався про війну, одразу ж повернувся. Навіть спочатку не поїхав додому, а прямо з автобуса пішов у військкомат. Відтоді наше життя змінилося. Ми постійно хвилюємось, чекаємо новин, чекаємо на його дзвінок. Наші розмови стали дуже короткими: - Привіт. Як ти? - Все добре. А у вас? - Теж нормально. Добре, треба бігти…

Він захищає нас вдень і вночі. Разом з усіма військовими він бореться за наше майбутнє. І я це дуже ціную!

Війна сильно змінила нас усіх. Змінилися погляди, цінності, пріоритети.  Але водночас стало важче емоційно. Тривоги, обстріли, страх, нестабільність - усе це залишає слід.

Зараз я навчаюся у десятому класі. Через  повітряні тривоги, у нашому навчальному закладі, ми маємо змішану форму навчання, наші уроки часто перериваються, і ми змушені бігати в укриття, а час від часу залишатися вдома, у безпечних місцях, та виходити на он-лайн навчання. І як би важко не було, працюють вчителі на освітньому фронті, стараючись нас навчити і підготувати до мультипредметного тесту, намагаються учні здобути освіту, і всі разом наближаємо Перемогу! А це все і є Голоси мирних!

І нехай почує весь світ: «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці…»