Керпатенко Софія, 1 курс, Таращанський технічний та економіко-правовий фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Козачук Олена Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого, 2022 рік. Цю дату не забуде ніхто. Цього дня життя кожного жителя України перевернулося. О 4 годині ранку всі прокинулись від голосних вибухів. Це терористи завдали удару по містах. Моє 24 лютого розпочалося з тривожного сну:  місто, у якому я живу,  розпочали обстрілювати. У цей момент, у реальності, почали долинати вибухи: за кілька десятків кілометрів від моєї домівки прилетіли ракети. Коли я прокинулась, цей сон здався мені дивним,  але таки реальним: мама, зайшовши в кімнату, схвильовано сказала: «Розпочалась війна».

Я отетеріла. Відчуття, які мене охопили, не передати словами. Все було ніби в тумані.

Удень я зі сльозами чекаю маму з магазину, куди вона поспішила за продуктами, переживаю, щоб нічого не сталося. Менший брат до кінця не розуміє, що сталося, і намагається мене розвеселити. У новинах повідомляють про страшні речі. «Росія продовжує завдавати ударів по Києву», - говорила кореспондентка у відеорепортажі. Увечері ми стараємося не світити в будинку, збираючись в одній кімнаті.

Невідомий гул літаків чи ракет щоразу змушує спускатися до підвалу. Та ми не залишаємо домівку, місто і щодня спостерігаємо за подіями…

Так у хвилюваннях проходили дні за днями. Наші війська не підпустили ворогів до Києва та позбулися рашистського сліду в області. Страшні фотографії з Бучі та Ірпеня почали з’являтися на просторах Інтернету. Та віра та національний дух зростав все дужче і дужче. Усвідомлюю, як пощастило жителям нашого міста, адже майже за три роки повномасштабного вторгнення ми не відчували сильних обстрілів. Через це інколи я почуваюсь самозванкою. З часом це відчуття притуплюється, але, коли вкотре країна-агресор завдає ударів по житловій інфраструктурі, у мене опускаються руки і наступні дні я проводжу в скорботі.

Я майже навчилася ніби вкорочувати час цього депресивного стану. Мені часто в цьому допомагають музика, книги, фільми та просте спілкування з друзями.

Визнаю, що  повномасштабне вторгнення допомогло мені відкрити очі на певні речі. За короткий час я позбулася всього російськомовного контенту і відшукала  українське. І в мене це добре вийшло. Я оточила себе українськими фільмами, музикою, блогерами -  і в моєму маленькому просторі немає жодної згадки про російське. Мені складно зрозуміти підлітків, які не можуть позбутися «руського міра», пояснюючи це тим, що немає справді цікавого українського ресурсу. Але мені здається, що вони навіть і не намагалися відсторонитися від ворожого. І це сумно.

Сумно усвідомлювати, що за цей час не всі ще зрозуміли важливість всього українського для українців: мови, музики, спілкування в соцмережах.

За 1000 днів у проміжках між повітряними тривогами я навчилася  відпочивати, писати вірші, пробувати себе в чомусь новому. Одним словом, намагалася жити. Інколи мене дивує  відчуття того, що війна стала нашою буденністю і ми маємо жити постійно з цими  тривогами і обстрілами. Це вже не є незвичайністю: спускатися в підвал і сидіти, доки не прийде відбій. У ніч на 19 листопада 2023 року, на мій день народження, Росія завдала удару по інфраструктурі сусіднього міста.

І на своє п’ятнадцятиріччя я хотіла заховатися від світу. Але ж це було моє свято, тому потрібно було хоч на маленький проміжок часу забути про все і повеселитися.

За ці тисячу днів війни я зрозуміла, що за кожною темною ніччю іде ясний день, який може принести радість. Сьогодні ти не можеш точно знати, що тебе чекає завтра. Можна лише надіятися, що наступного дня зможеш прокинутися, а не навіки заплющити очі під завалами свого будинку. Вірю, що одного дня ми прокинемося -  на нашій рідній землі буде спокій, мир і перемога. Тому продовжуємо допомагати ЗСУ й  вірити у їхню силу здобути вільне майбутнє для нашої неньки України.