В Афанасіївці рашисти постійно не жили, але регулярно приходили і дуже знущались над селянами

Я з села Афанасіївка Миколаївської області. Мені 60 років, працюю прибиральницею в сільській раді. Я не виїжджала, весь час була вдома.

Навколо нас бомблять і стріляють, а нам все чути. Здається, що до кінця життя ми цього не забудемо. Як сказали по телевізору, що почалася війна, ми ще сумнівалися. А коли росіяни прийшли до нас і ми їх побачили в себе у дворі, довелося повірити. Вони всі зі зброєю ходили. Зі словами: «Нам усе одно: що людину застрелити, що твого собаку». Вони, звісно, різні були, але ми цього ніколи не пробачимо.

Спочатку нам було тяжко. Двічі російську допомогу привозили, але ми не брали, відмовлялися, а між собою ділилися власними запасами. Чогось аж такого страшного ми не пережили. Вони в нас у селі не перебували постійно - їм було невигідно тут сидіти, бо навколо нас вода, а наше село в низині. Це нас і врятувало. А в селах, що поруч, люди бідували. Це було горе.

Шокувало те, що наші так звані «брати» прийшли до нас зі зброєю. І з Донецька ж тут, вважай, наші земляки були. А що вони тут витворяли! Роздягали молодь, били, знущалися, шукали наколки, щоб зрозуміти, чи хлопці служили. Техніку забирали, машини, телефони. У нас не було ні зв’язку, ні світла. Це було страшно. 

Хоч росіяни в нас постійно й не жили, але лазили по дворах, рилися, всякі погані речі робили. Наставляли й на мою внучку автомат, і пістолети на жінок направляли, і чоловіків били. І це нашому селу ще пощастило, а в інших таке коїли, що не дай Боже! 

Найгірше, що комусь була війна, а комусь – мати рідна. Люди машини купляли, техніку. Ми собі такого не могли дозволити. Я не знаю, за які кошти вони це робили. Мене вражало, що йде війна, у них немає п’ять копійок на ЗСУ, а техніку в рашистів вони купували.

Ми всі стали нервові, на пігулках. І це ж іще не все. Невідомо, чого далі чекати. Бомби літали над селом. Це на психіку впливало. А нас ще й затопило. Люди не розуміють, що я залишилася без хати, і ще невідомо, у скільки оцінять збитки. Заздрять, що буде компенсація. 

Я щодня молитву читаю, щоб війна закінчилась. Хочу прокинутися вранці й почути, що вже перемога. Ніяк не можемо дочекатися. Віримо та надіємося, що перемога за нами, що вона все ближче. 

Я вже на пенсію хочу, не можу працювати. У мене ноги відмовляють, я ледве ходжу по цьому світу. Серце хворе, здоров’я немає взагалі, а я не можу пенсію оформити. Рашисти попалили весь архів, і тепер не вистачає довідки до трудової книжки, що пів року я навчалася. У п’ятницю їду в пенсійний. Не знаю, що вони скажуть, чи вистачить мені до пенсії тих місяців.