Зранку 24 лютого я не повірив, коли мені сказали, що війна йде і Маріуполь бомблять. Поїхав на роботу. Чути було якісь вибухи, але я сказав, що все буде добре. Потім з’ясувалось, що дуже недобре. 

У нас не було світла. У мене квартира була тільки електрична. Коли вимикали світло, то вимикалась вода, навіть до війни. 

У мене в квартирі всі вікна від вибуху були вибиті. Батько помер через те, що він замерз. 

Шокувала війна. До брата снаряд попав в будинок – і будинок згорів. Він його купив за пару місяців до війни. Усі втратили все. Ми втратили своє майно, ми втратили батька і вимушені були покинути місто. 

На блокпостах російських були труднощі. Вони постійно все перевіряли, телефони перевіряли, вимагали роздягатись, щоб дивитись, чи немає на чоловіках татуїровок з символікою, чи немає від бронежилетів слідів. Вони думали, що ми військові. Холодно було. Ми в квітні місяці виходили з Маріуполя. Холодно, мінусова температура вдень, і тебе змушують роздягнутись. Це було неприємно. Їх не звали, а вони приперлись і наводили свої порядки. 

Тут набагато спокійніше, хоч тут постійно сирени чути і в новинах, що під Вінницею вибухи. Спочатку було тяжко, а зараз звикли.

Поки війна не закінчилась, про майбутнє не може бути мови. Ми намагаємось жити сьогоднішнім днем і на завтра не плануємо нічого.