На початку війни я була вдома, страшно було. У мене двоє діточок – вісім років та один рік. Ми нікуди не виїжджали. Тяжко все це згадувати. Приємне було одне - коли нас звільнили.

Світла і води у нас не було вісім місяців. Бувало таке, що не вистачало їжі. Поки був відкритий в’їзд до Баштанки, то було легше. Потім їли те, що було накопичено, а згодом почали їздити на Херсон. Ми дружніші стали, здружилися з усіма родичами.

Шокує те, що діти не бачать ні друзів, ні школи. 

Найголовніше для мене – це мої діти. Чекаємо, коли війна закінчиться, щоб жити, працювати, дітей навчати. А зараз живемо одним днем.