Родина з Сум вимушена рятуватись від обстрілів у селі. Повертатись додому все ще небезпечно, бо поряд – кордон із росією

Мені 53 роки. До війни ми з родиною мешкали в місті Суми. 24 лютого, коли вже танки їздили по вулиці, всі разом зібралися й виїхали. Дуже важко було вибратися з міста. Були великі черги на заправках. Виїжджало багато людей, тому на дорогах утворилися величезні затори. 

Ранок почався як звичайно. Ми прокидаємося рано. Телевізор не вмикали і не знали, що почалася війна. Пізніше зателефонувала дочка й повідомила цю новину. Ми не могли повірити. Я зателефонувала на роботу. Люди прийшли працювати. Потім уже до мене дійшло, коли побачила величезні черги до банкоматів, паніку людей. 

Ми виїхали в село до моєї мами. Це колишній Лебединський район. У нас було продуктів буквально на три дні. Але в бабусі були свої запаси. Так і жили. Нам допомагали сусіди: давали молоко, сало. Хліба не було, а іншого вистачало.

Недалеко від нашого села був обстріл. Бабуся впала і зламала ногу, у неї два переломи. Тепер вона лежача. Ми не можемо її покинути, тому й досі живемо тут. 

Їхати додому страшно. Суми обстрілюють, а ми мешкаємо у висотці, що вікнами виходить на росію. У нас часто не працює ліфт. Мені буде важко, якщо я бабусю туди заберу.

Діти наші залишилися в Україні. Коли були сильні обстріли, то жили з нами в селі. Зараз вони разом зі своїми родинами повернулися до Сум. 

Вона почалася ще у 2014 році. Дуже прикро, що тодішнє наше керівництво не відстояло країну, не зупинило цю навалу. А тепер стільки хлопців загинуло! Дуже важко переживати ці втрати.

Мрію про те, щоб в Україні ніколи не було корупції, щоб молодь могла отримувати доступне житло, щоб в Україні у людей була гідна зарплата. Хочеться, щоб швидше вигнали цих проклятих орків із нашої землі, й нарешті настав мир.