Війна залишила Ірину і її доньку не тільки рідної домівки, але й школи, в якій одна з них учителювала, інша – вчилась. Найбільше Ірина переживає за чоловіка-воєнного, який наразі захищає Бахмут 

Я вчитель початкових класів, працювала в Шевченківській школі. Життя було прекрасне, я кожного ранку ходила до школи, навчала діточок. А потім, 24 лютого в мене забрали чоловіка: він в мене учасник бойових дій з 2014 року - одразу в перший день і поїхав.

Я проживала в Донецькій області, селище Шевченкове. Донька закінчила десятий клас, перейшла в одинадцятий. Зараз нашу школу закрили, бо зруйнована будівля, а дітей позабирали в інші школи, в громади. Вони зараз навчаються в інших школах на дистанційному. 

Прийняли нас добре, зараз все розуміємо. Влітку на нашій території ніби налагодилось, повернули світло, воду, та ми на три тижні змогли повернутися додому. Це було таке щастя! Але воно тривало недовго. Був авіаналіт 3 серпня, і ми в чому були, в тому й сіли в машину та виїхали.

Недалеко від нашого будинку прилетіла ракета, і коли вона летіла над нами, здавалося, що земля розверзнеться і впаде прямо на нас. Я такого страху ще не переживала в житті.

І коли цей авіаналіт був, падали бомби, ми взагалі не знали, чи зможемо виїхати, чи ні. Повибігали з хати в чому є, разом з братом викотили машину. Мама ледь ходить на двох палках, її та чоловіка батьків забрали - влізли вшістьох в цього «Жигуля» нещасного. Їдемо, а воно падає і спереду, і ззаду. Я не знаю, як ми виїхали. Три місяці на таблетках була, зараз тільки почала заспокоюватись. Звичайно, кожного дня ранком та вечором чекаю телефонного дзвінка від чоловіка. Боюся, щоб такого не трапилось, що він не відповів.

Зараз перебуваємо в селі Васильківка Синельниківського району, тут проживаємо в будинку, працюємо дистанційно. Дякуючи Фонду Ріната Ахметова та всім іншим, отримуємо гуманітарну допомогу, підтримку. Чекаю з нетерпінням чоловіка та його дзвінка кожен день - він зараз знаходиться на Бахмутському напрямку. Дочка навчається в 11 класі, я працюю в школі. Дали мені одну дівчинку для індивідуального навчання: навчаю її деякі години, ще викладаю фізкультуру та образотворче мистецтво в третьому класі.

Радію кожному дню, стала ходити в церкву. Я і раніше вірила, але ходити в церкву якось не знаходилось часу. А зараз це молитва – це віра, це намагання триматися. Доньку підтримую, з чоловіком намагаюся не говорити тремтячим голосом. Цінності змінилися, звичайно. Здається, що цей сон скоро закінчиться і ми все забудемо, але це вже не забудеться ніколи.

Вірю тільки в найкраще. Хай це буде не швидко, хай це буде повільно, але ми переможемо, повернемось до своєї домівки. Можливо, держава надасть допомогу, і ми зможемо відбудувати свій будинок. Не бачу свого життя ніде, крім України: тільки в своїй хаті і тільки у себе вдома.