Ми з Гуляйполя. Я там працювала на підприємстві. У перший день війни підприємство ще працювало. Ми сподівалися, що все це швидко закінчиться. Тоді ще до нас не дістало, і не хотілося вірити в те, що розповідали по радіо. А потім усе почалося і в нас. 2 березня пропало світло, не стало води. Було кепсько, постійно доводилося спускатися до підвалу. 

У кожного були харчі в холодильниках і морозильних камерах. Потім світло пропало, але газ був, і ми все переварили на тушонку. Хліб нам тоді ще привозили. Найбільшою проблемою була вода. 

Ми жили на четвертому поверсі. Ходили по приватному сектору й просили хоча б технічну воду в тих, у кого є криниці, басейни, щоб помити посуд і змити туалет. А питну нам підвозила пожежна машина. 

Ми виїхали 10 березня, тому з гуманітарною катастрофою майже не зіткнулися. Коли сказали, що евакуація, ми швидко зібралися та виїхали до Запоріжжя. Майже нічого не взяли з собою, бо були налякані. Їхали по своєму місту й бачили, скільки всього зруйновано. Уже людей не видно було, лише собаки по вулицях бігали…Тут нас родичі приютили, а потім ми взяли кімнату в гуртожитку. Мешкаємо в ній до сьогодні. 

Є добрі люди, які нас поселили, коли ми приїхали, без жодних питань, хоча не було кімнат, щоб приймати людей. І допомогу ми отримуємо гуманітарну, нас і взули, і вдягли. Ми вдячні фондам, які не лишили нас у біді. Мені через два місяці на пенсію, у такому віці складно роботу знайти. У чоловіка є пенсія - живемо на неї.

Родина наша вся тут. Дві доньки в Запоріжжі. Ми маємо можливість спілкуватися. Далекі родичі пороз’їжджалися. Поки всі в безпечних місцях. Ми спілкуємося. Усі хочуть додому повернутися. Онуки мої також із Гуляйполя, їм теж хочеться додому, до друзів… 

Хотілося б, щоб це скінчилося швидше, щоб наші почали наступ. Хочеться вірити, що до зими ми з усім справимося й настане мир.