Моісеєнко Катерина, 10 клас, Запорізький навчально-виховний комплекс №67

Вчитель, що надихнув на написання есе - Соболенко Юлія Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2021 7:00. Ранок почався як зазвичай, запах ранкової кави, яку принесла моя бабуся, розсіювався у кімнаті. До початку уроків був час і я вирішила трохи посидіти в телефоні. Я зайшла у тік ток, але мені стали траплятися незрозумілі відео.. І були вони приблизно з таким описом «Почалась війна в Україні», «Напад Росії на Україну». Я подумала, що це жарт, але щось в мені казало, що це правда.

Вдома я була з бабусею і ми захотіли подивитись новини. Ввімкнувши телевізор ми втратили слова, і просто слухали про «початок російсько-української війни».

10:18. Незнайомий і дуже гучний звук з вулиці. Перша повітряна тривога. Я застигла на місці і не знала, що робити. Перше, що прийшло у голову, це дзвінок мамі. Мама до цього думала, що це жарти і сміялась. Але після того,  як почула тривогу зрозуміла, що дуже помилилася. Мама вже не була така весела, вона стривожена ситуацією, казала дуже швидко збирати документи і бігти до сховища.

10:30. Ми в укритті. Всі були дуже налякані і так, як і ми чекали чогось. І приблизно хвилин через 5 заходить жінка. І повідомляє, що це була тренувальна тривога. Всі наче трохи заспокоїлись і ми пішли додому.

Після цього мені дзвонить мама і каже збирати документи і найважливіші речі. Завтра ми їдемо до батьків вітчима у інший район нашого міста.

25 лютого 20:00. Ми були на місці. Жили вони на 12 поверсі. Наче все було спокійно, окрім нас самих. Всі були дуже знервовані і не знали, що робити. Тривога. Всі зриваються з місць, збирають речі і тваринок. І ми розуміємо, що світла немає, тобто ліфт не працює, але все одно дуже швидко ми спускаємось сходами і біжимо в найближче укриття. Перші обстріли аеропорту.

23:00. Я намагаюсь заснути на якихось матрацах, які нам дали в укритті. Дорослі сиділи на маленьких дитячих стільчиках. Та вже через деякий час був відбій і ми відправились додому. Світла досі не було і на 12 поверх разом з речами і нашими домашніми улюбленцями мі піднімались пішки.

26 лютого 8:00. Ще 2 рази вночі і вранці ми бігали в укриття. І нам довелося прийняти дуже важливе і важке рішення. Ми збираємо документи і вирушаємо до Польщі..

3 березня 7:00. Ми на вокзалі чекаємо прибуття потягу Запоріжжя-Львів. Людей було дуже багато і всі були втомлені і налякані. Потяг прибув. Усі кинулись до нього. Було дуже страшно, адже всі дуже штовхалися і намагались, як найшвидше потрапити до потягу. Я зайшла перша, повернулась назад і помітила, що за мною стоять чужі люди, і своїх родичів я не бачу. Стало страшно. Але через хвилинки 2 я почула рідні голоси і заспокоїлась.

Їхали ми важко, приблизно по 14 людей у купе, було дуже душно.

Через декілька днів важкої подорожі ми дісталися Польщі. Дуже добрі люди нагодували нас і дали речі, іграшки і багато чого іншого, було приємно. Ми доїхали до наших друзів, які тимчасово нас прихистили. Зрозумівши, що ми у безпеці, всі заспокоїлись. У Польщі я ходила до школи, були як і добрі люди, так і агресивні, які могли ввімкнути гімн Росії або казати нам «валіть до своєї України», було дуже важко звикнути. Але в нас це вийшло. Життя трохи налагодилося.

Пробули ми там десь 8 місяців. Більше ми не витримали, дуже хотілося додому. І тоді 26 жовтня ми вирушили додому.

Приїхавши у рідне місто, ми його не впізнавали. Зруйновані домівки, на вулицях майже не було людей. Було дуже сумно. Але через деякий час все почали відбудовувати. І не зважаючи на вибухи і тривоги, я намагаюсь жити щасливим життям завдяки нашим воїнам. Я дуже вдячна їм за все, і я впевнена, що ми все це подолаємо і скоро все це скінчиться, бо ми українці і нас не перемогти. Слава Героям! Слава Україні!