Ми ще спали, як сусідка подзвонила. Я думала, щось сталося, а вона стала кричати, що в нас війна почалася. Ось так і дізналася. Не вірилося, звісно. 

А потім літаки літали і ракети. Усе гуло. Страшно дуже було. І зараз так живемо: гупає, стріляє… Ми живемо в Миколаївській області, нікуди не виїжджали, були тут в окупації. Те, що на нас напали, мене шокувало. Усе бахало. Ми і в підвалах ночували. Та й зараз страшно.

У нас криниці були – звідти воду носили. Світла, звісно, не було. Ми рік без нього сиділи. Ліків також не було. І страшно було кудись поїхати. Магазин працював. Ходили в магазин, своє щось мали – ось так і виживали. 

Наше село постраждало ще й від підтоплення. Коли підірвали Каховську ГЕС, у нас криниці завалилися. 

Роботи в нас немає в селі. Дають гуманітарну допомогу, на неї й живемо. Хотілося б, щоб швидше все це закінчилося, але жодного просвіту не видно… Моя донька має народити, і я хочу внука побачити. Вони виїхали. Мені хочеться, щоб усі повернулися.