Чернишева Ірина, 15 років

Переможниця конкурсу есе 2024, 1 місце

Комунальний заклад «Харківський ліцей №162 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Красільнік Наталія Євгеніївна

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Розгубленість. Якщо хтось спитає, з яким словом у мене асоціюється той самий четвер, я з упевненістю відповім: розгубленість. Перші ледь чутні вибухи десь в області, перші прочитані мною новини в телеграм-каналах, перший вечір у підвалі мого дому, вологому і дуже холодному.

Та найяскравішим спогадом залишиться кухня, де мама доїдала йогурт (полуничний, здається) і так журно дивилась у вікно.

Я спочатку тільки відчула, а потім остаточно зрозуміла, що щось не так. Щось конкретне, яке ніколи не завершувалось нічим добрим.

Мати не пішла на роботу. Батько повернувся додому пізніше нажаханий. Подруга Розгубленість міцно тримала мене за руку, стискаючи до легкого поколювання в кінчиках пальців.

Порожнеча. Друге слово, яке я згадаю без зайвих роздумів, якщо хтось вирішить продовжити цю тему. Та все ж не наважусь вимовити її ім’я вголос.

Найзагадковіша пані, яку я зустрічала впродовж мого життя. Її знав кожен, але ніхто не зміг би зі стовідсотковою точністю описати її.

Порожнеча прийшла не одразу. Вона чекала моменту, поки я повністю відчую, що саме є війною.

І тільки тоді вона пробралась під мою шкіру, щоб на довгий час поселитись десь у грудній клітці – там, де мала б знаходитись душа.

Бух-бух

Коли я стільки часу проводжу за книгами, що здається, очі вже не відчувають втоми.

Бух-бух.

Коли намагаюсь взяти до рук вишивку, але хрестики виходять нервовими.

Бух-бух.

Коли музика не в змозі заглушити вибухи в моєму районі.

Бух-бух.

Це так серце б’ється, чи вона ледь стримує сміх?

Тривога. Третє слово, яке спаде мені на думку трохи пізніше, якщо хтось все ж таки наважиться завести зі мною розмову. Мова навіть не про ті сирени, які  «заколисували» мене ночами та будили, змушуючи бігти похапцем у коридор.

Я кажу про ту пані, яка так давно ходить за мною по п’ятах, що я перестала чути її важкі кроки.

Щоденний зв’язок з близькими, повідомлення про зліти крилатих монстрів, тремор в пальцях від кожного вибуху – і вельмишановна Тривога тут як тут. Обіймає мій стан, заважаючи дихати. А поворухнутись не можу.

«Раптом це їхній дім?»

«А раптом… Раптом це буде наш дім?!»

Страх міг би бути четвертим словом, яке я б назвала при можливій дискусії. Та він ніколи не відходив далеко від своєї прекрасної дружини Тривоги, тому я сприймаю їх як одне ціле. Коли я обіймала свого рожевого плюшевого ведмедика, який (я була впевнена) теж чув шепіт Страху, просто не показував цього. Коли тулилась у кутку ліжка та накривалась ковдрою до самої маківки.

Коли чула, як батьки розмовляли про переїзд за кордон маючи малі збереження на чорний день і тінь Відповідальності на стомлених плечах. Коли друзі не відповідали на мої повідомлення, я закривала очі аби не бачити Страху.

«Ви як?»

«Ми в нормі. Було дуже гучно».

Ненависть. Ненависть. Ненависть.

Вона завжди була поруч, завжди зі мною крізь ці 1000 днів. Я бачила її всюди, куди б не кинувся мій погляд. Пані Ненависть існувала біля кожного, хто проходив повз мене.

У новинах пишуть, що поранено близько шістнадцяти осіб, з них троє дітей. Моїх сил вистачає лише на тихий шепіт: «Як я вас всіх ненавиджу». Але є слово, яке має владу над кожним з вищеназваних мною відчуттів.

Саме воно витирало мокрі доріжки на моїх щоках, закривало вуха під час вибухів та нашіптувало милі серцю слова.

Воно завжди стояло за моїм правим плечем, готове в будь-який момент простягнути руку, ніжно усміхаючись. І враз здавалось, ніби я можу все на світі.

Воно казало мені: «Кінець – це лише початок чогось нового».

І я вірила, що життя буде продовжуватись, Це воно змушувало мене допомагати, творити, відстоювати й головне – жити.

Хочете знати це ім’я?

Я вам скажу. Її звати Надія.

Тендітна, та попри все найсильніша пані Надія.