Синяговська Дар'я, 10 клас, Харківський ліцей №13 Харківської міської ради
Викладач, що надихнув на написання есе – Куц Лариса Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це те, чого не повинно бути в нашому світі. Вона руйнує життя, ламає долі і змушує людей робити те, що здається неможливим у мирний час: залишати свій дім, місто, країну, в якій вони жили все своє життя, втрачати близьких і вбивати. Війна забирає тисячі життів мирних жителів, серед яких - діти, люди похилого віку і навіть тварини. Міста, де люди будували мрії та спогади, перетворюються на руїни.

Коли почалася війна, усе навколо різко змінилося. У перший день було відчуття нереальності того, що відбувається.

Пам'ятаю ранок 24 лютого - батьки не розбудили мене до школи. Я відчувала, що щось сталося, але не могла зрозуміти, що саме. Мій тато рано вранці поїхав на заправку, де простояв півтори години, потім попрямував у магазини, на полицях яких до полудня вже нічого не було - люди в паніці скуповували все, що могли. Моїй мамі того ранку довелося піти на роботу; вона працює в метро й бачила всі ті жахіття, які там відбувалися: люди в буквальному сенсі жили на станціях і боялися виходити звідти.

Багато країн надавали величезну допомогу Україні від самого початку війни.

Гуманітарна допомога, яку відправляли з різних куточків світу, була життєво важливою для багатьох сімей. Продукти, медикаменти, теплий одяг - усе це допомагало нам вижити у важкі часи. Крім того, інші держави надавали притулок і безпечні місця для тих, хто був змушений покинути свої домівки. Ми вдячні цим країнам за підтримку, надане житло і можливість жити в безпеці.

Багато хто говорив про війну за кілька днів до цього, але ніхто не вірив, що таке може статися у 21 столітті. Пам'ятаю, як усі сподівалися, що вона закінчиться за кілька місяців, максимум до Різдва. Потім запевняли, що все завершиться через рік. Але, на превеликий жаль, вона не закінчилася і через два роки.

Війна може змінити життя людини буквально за кілька секунд. Ти можеш вийти з дому вранці, а за хвилину твоє життя опиниться в небезпеці, тому що сучасна зброя не залишає безпечних місць. Звичайні люди можуть стояти на зупинці, чекаючи на автобус, і загинути в одну мить.

Війна змінила і моє життя. Мені довелося покинути рідну країну і переїхати до Англії. Тут я почала вчитися в англійській школі, але, навіть через півтора року, мені не вдалося знайти друзів. Це було важко, тому що, крім стресу від війни і переїзду, я зіткнулася з самотністю та необхідністю адаптуватися до нової культури і мовного середовища.

Пам'ятаю, що до війни я займалася танцями в Будинку культури. А зараз ця будівля - всього лише руїни. Красиві вулиці та будинки, які були частиною мого дитинства, стерті з лиця землі. Звичайно, з часом усе відбудують заново, але це буде інше. Я шукатиму розраду у створенні нових спогадів, але вони ніколи не замінять те, що я втратила. Спогади про мирні дні тепер залишаються тільки в моїй голові, і з кожним днем вони блякнуть.

До війни життя в моєму місті було звичним. А коли війна почалася, вулиці спорожніли, усе закрилося.

Але через якийсь час країна почала оживати: метро знову відкрилося, магазини запрацювали, і життя стало трохи нагадувати те, що було до цього жаху. І все ж воно не те. Ми не знаємо, що буде завтра, і ніхто не почувається в безпеці.

Я все більше усвідомлюю, що війна не закінчується тільки на фізичних руйнуваннях. Вона забирає щось невидиме, що неможливо повернути - внутрішній спокій, упевненість у завтрашньому дні. Моє майбутнє здається мені невизначеним, хоча раніше воно здавалося очевидним. Проте Україна все ще стоїть, і це залишає надію на мир. Війні немає місця в нашому світі, і я сподіваюся, що скоро вона назавжди залишиться в минулому.