«І в підвалі ми сиділи, і плакали, і кричали»

Валентина Іванівна у своєму поважному віці змушена виживати одна, без підтримки сім’ї. Жінка живе на напівпорожній вулиці, звідки виїхали всі, хто міг, а поруч – такі ж люди похилого віку, які згадують, як рвалися в городах снаряди й гинули мирні жителі.

Війна для мене – це трагедія. Ми тут усе бачили: як літали літаки, як бомбили наш міст і сиділи в підвалі. Усе в нас тут побили, і вікна побили.

Ми прожили тут 33 роки. Залишили дітям квартири, побудували для себе будинок, тут батьки наші жили. Думали, буде все добре, будуть тут наші дзвіночки бігати, онуки. І я зараз тут у цьому будинку, який побудував чоловік, живу одна. Ми з чоловіком прожили разом 59 років. У 2018 році помер від онкології.

Ми тут постійно, нікуди не виїжджали. Ми тут живемо в Макаровому під самими соснами – тут ліс, і звідси йшли бої. У нас зараз сіра зона.

Що ми тут тільки не бачили й не чули! І в підвалі ми сиділи, і плакали, і кричали. У нас не було ні газу, ні світла. У нас тут три сім’ї залишилося. Усі виїхали, втекли, куди тільки могли.

Найбільше запам’яталося, як вибухнули в городі снаряди. Був вибух страшний, посипалися шибки, крик почався. Людей немає, усе вогнем горить, якісь спалахи, якісь ракети. Теплиці побиті, шибки сипляться, звук страшний такий, мости теж розбиті...

Ми, люди похилого віку, під час війни народилися – і знову війна вже сім років. Онуки роз’їхалися, розбіглися, не бачила їх уже сім років. Я зараз працюю на городі, картопельку посадила, усе потроху посадила, але воно нікому не потрібне. Немає кому віддати, тому що люди вмирають. У нас тут одні жінки, усі чоловіки пішли з життя.