Пальчук Любов Василівна, викладач, ДПТНЗ «Луцьке вище професійне училище»

«1000 днів війни. Мій шлях»

Пам’ятаю початок лютого 2022 року. Скільки мрій, планів, ідей. Я уявляла, куди цього року ми поїдемо з сім’єю відпочивати, думала про випускний бал своєї доньки, вивчала літні табори, куди може поїхати мій син. Я навіть не згадую про елементарні побутові задумки. І це все обірвалось в одну мить…

Проснулась від вибухів. Хоча я тоді й не подумала, що це ракети, навіть розуміння не було, що це таке, допоки не увімкнула телевізор, де з усіх каналів сповіщали про повномасштабне вторгнення росії.

Чи був переляк? Напевно, ні. Спочатку був шок, нерозуміння: такого не може бути в нашому ХХІ столітті. Потім… усвідомлення, що це таки правда: для ворога немає толерантності, поваги до світових законів, а є лише ненаситне, нелюдське прагнення нищити, захопити чужі території.

Чи думала тікати? Жодного разу. Навіть постійні повітряні тривоги, біганина в укриття (що потягнуло за собою хвороби дітей) ні разу не змінили мою думку.

Хтось скаже, що, можливо, я погана мама, бо, в першу чергу, треба рятувати дітей, але в душі була впевненість, віра, що сюди ворог не посміє ступити. Цю впевненість додавали друзі, які разом з нами облаштовували укриття, не забували вночі розбудити під час чергової сирени, які теж збирались залишатись тут, бо знали, що не зможуть жити в чужій країні.

З того часу минуло майже 1000 днів. Що змінилось? На жаль, багато. Ворог окупував значну частину сходу та півдня України. Там руїни: знищені міста, села, заводи, дамба… Наші славні воїни віддають життя в боротьбі з окупантами. Земля стогне від ракет, бомб, пролитої крові.

Ми живемо на заході України, дякувати Богу і нашим ЗСУ не відчуваємо настільки руйнівної сили жахливої війни. Але ми живемо зі щоденним болем, який постукав у домівки сотні, тисяч волинян, у яких загинули батьки, діти, брати, сестри, друзі…

Декілька днів назад ховали нашого 36-го випускника, молодого 19-річного воїна Богдана, хлопця, у якого все життя було попереду, сироту, у якого немає рідних, але, як виявилось, він став рідним для всіх односельців, які встелили його останню дорогу квітами; які стояли на колінах, плачучи і випроводжаючи його вже до іншого легіону – небесного. А скільки їх, полеглих, по селах і містечках нашої Волині!

Скільки усміхнених, з іскрами наснаги, подвигу, віри в очах облич на портретах ми бачимо на алеях слави. На жаль, щодня ці алеї збільшуються і збільшуються.

Пишу про скорботу і почуття усіх волинян, оскільки моя скорбота і почуття такі ж самі, мої прагнення і надії співмірні з ними. Тому щоразу, віддаючи шану Героям, наші серця сповнюються болем, ліків від яких ще не придумали. Але й щоразу росте у нас гнів, ненависть до ворогів, віра в те, що ми переможемо, бо інакше бути не може. Ми не маємо права, пам’ятаючи про наших воїнів, зрадити жодного з них, ми не маємо права сумніватись і втрачати віру в перемогу. І вона настане – завдяки ЗСУ, завдяки нам, завдяки нашому незнищенному духу!

Слава Україні!