Вероніка Яровенко, 10 клас, Звенигородський ліцей №3 Звенигородської міської ради Звенигородського району Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Безносюк Тетяна Олексіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна. Жахлива, кривава битва. Вона почалася задовго до всім відомої дати. Російська пропаганда мала вдосталь часу, щоб підготуватись, запустити своїх «людей», шпигунів, осушити й знову наповнити наш інформаційний простір — ніби акваріум, у якому кожен із нас плавав, навіть не розуміючи, що дихає чужою правдою. Життя стало інсталяцією під тиском.

Для мене війна завжди асоціювалась з сиренами, криками дітей, вибухами й страхом. Але одного дня вона увірвалась у моє життя так близько, що я перестала бути просто свідком — я стала частиною цього пекла.

Саундтреком катастрофи стали не лише новини, які не стихали ні вдень, ні вночі, а й мовчання. Те гнітюче, довге мовчання, коли все всередині завмирає від страху. Коли ти сидиш, мовчиш, і слухаєш. У тиші зимового вечора, приклавши уявну мушлю до вуха, я чула не море — я намагалась вловити звук ракети. Бо в такі миті загострюється все: ти чуєш, як бʼється твоє серце, як тече кров — і тільки це нагадує, що ти ще живеш. Але одного клацання, одного пронизливого звуку сирени достатньо, щоб у голові з’явилась єдина думка: це кінець.

Проте ми вистояли. Ще один рік.

Ми досі тримаємось завдяки тим, хто не відвернувся. Хто не сказав: «це не про мене». Це наші військові, волонтери, лікарі й просто люди, які щодня роблять усе, що можуть. Ті, хто після безсонної ночі через сирени знову стають до справ — готують, збирають, підтримують.

Хто витягує з-під завалів, рятує, допомагає, мовчки, але з серцем. Я вдячна кожному, хто тримає цю країну — не лише зброєю, а добром, турботою й присутністю. Вони — наш тил, наші руки, наш спокій у хвилини, коли все тріщить по швах.

Це не героїзм на показ. Це — справжня, жива допомога. Це — сила, яка змінює все. Наші матері моляться ночами, і кожна молитва — це заклик до Бога: захисти, врятуй, поверни. Я не буду робити вигляд, ніби це легко. Бо ні. Це страшно, це виснажує. Але ми живі. І ми не одні. І це — сила. Ця війна змінила все. Саме в ній я побачила, що означає бути поруч. Допомагати. Бути надією. І тепер я точно знаю: справжня сила — не в зброї.