Історії, які ви нам довірили
Ми вже два роки не можемо спати спокійно. Обстріли тут не припиняються. Я зараз дуже рідко ходжу повз місце, куди рік тому влучив снаряд. І рада б забути про те, що трапилося, та не можу. Мене трясе, коли я про це згадую.
Того дня в нас гостювали рідні, шестеро людей сиділи на кухні. Раптом згасло світло. Почався обстріл, ми не знали, чи виживемо після цього. Більше нічого не пам'ятаю. Пізніше я прокинулася, а племінниця лежала на мені. У нас почалася справжня істерика.
У будинку вилетіли всі вікна, знесло частину даху. Найбільше постраждав передпокій. Якби ми в ньому були, ніхто б не вижив.
Наше Новотроїцьке розташоване за кілька кілометрів від пункту пропуску, його часто закривають через бойові дії. Щодня ми боїмося за своє життя. У разі небезпеки разом з чоловіком Олександром ховаємося в кімнаті між спинкою дивана та стіною. З дивана і дощок будуємо бліндаж. Лягаємо на підлогу, коли сильно бомблять, і думаємо, що хоч так більш-менш зможемо врятуватися.
Я часто плачу, але ж мені не можна нервувати, я інвалід. Після інфаркту інвалідність дали й чоловікові. Якщо почнеться обстріл, він добігти до найближчого укриття просто не встигне.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
