«І ось раптом два снаряди впали зовсім поруч»

Бочарова Діана Сергіївна, Харківська загальноосвітня школа №42

Есе "Один день"

Про війну з самого дитинства я чула найчастіше від бабусі, так як вона народилась в 1942 році і, хоч ще була зовсім малою, про страхи війни пом’ятає. А особисто для мене війна, яка зараз іде на Донбасі почалася саме в той час, коли вона зачепила і наш будинок.

Я народилася в селищі Фащівка Перевальського району Луганської області. Тут я проживала разом з батьками, ходила до школи. Все було дуже добре. Але одного дня батьки сказали, що я повинна переїхати до бабусі, в сусіднє село, бо залишатися вдома небезпечно, так як почалися обстріли біля нашого селища.

В той момент я ще не розуміла, що почалася війна, не розуміла чому я повинна залишити свій дім, переходити до іншої школи, в якій мені було складно адаптуватися. Але зараз, коли це все лише спогади, я розумію: наскільки страшними були ці хвилини мого життя, і що саме для мене війна почалася саме з того моменту.

Отже, я перебралася до бабусі, і в один день, зробивши уроки, я лягла спати, було тихо і нічого не віщувало біди. Бабуся ще не спала, тому що, коли я заснула, десь вдалині почали стріляти, потім ближще і ближче.

І ось раптом два снаряди впали зовсім поруч - в сусідньому городі. Більшу частину удару взяв на себе також сусідський сарай. Хвилею повибивало всі вікна та деякі циглини з будинку. По двору валялося дуже багато дощок, шиферу. Вмить ми залишилися без даху над головою. Бабуся в останню хвилину вирішила накрити мене ковдрою, щоб осколки від вікон не поранили мене.

Коли я дивилася в очі бабусі, я бачила великий страх. Мені до болю було її дуже шкода, та я не знала, як я їй можу допомогти в цю хвилину. Вона дивилась на свою зруйновану домівку, в якій вона прожила все своє життя, робила все, щоб в неї була найгарніша домівка, але тепер все зруйновано. Усе, що ці, ні в чому невинні люди, наживали та будували роками, вмить було зруйновано.

Тепер і тут жити було небезпечно, тому батьки вирішили виїхати далі від рідного села, туди, де не стріляють. Так я опинилася разом з мамою в Харкові. Я стала навчатися в школі №42. В мене з’явилися нові друзі, я стала спокійно спати, не думаючи про те, що серед ночі почнеться стрілянина. Але я дуже хочу повернутися до рідного селища на Луганщині.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/