Тетяна і всі її рідні були змушені виїхати з прифронтового селища і тимчасово осіли в різних місцях. Найгірше для них – відчувати себе безхатьками

До початку війни ми мешкали трьома сім'ями близьких мені людей в Степногірську, це було три квартири. А на початку бойових дій довелося всім виїхати, тому що вже в селищі не було води, зв'язку. Мені доводилося залишитися своєю матусею. Діти і сестра виїхали зі своїми сім'ями в обласний центр, а я залишилася доглядати матусю і втратила роботу.

Близькі за нас переживали і просили виїхати, знайшли житло для нас. І ми розуміли, що залишалися там - це наражати людей на постійне переживання за нас, а самі б ми не виїхали з мамою. 

У нас було якесь відчуття заторможеності: ми звикали вже до цих вибухів, до того, що треба ходити добувати десь їжу і воду. 

Транспортна розв'язка нашого селища з областю не була порушена, вона і зараз існує, Слава Богу. Це останнє селище на нашій тереторії, тут останній український блокпост, а за два кілометри уже ворог. Тому по інерції працювали якісь магазини, і ще були якісь залишки коштів у людей, це ще йшло все по накатаній. Звичайно, було стресова ситуація, черги. Але потім почали закриватися магазини, бо було небезпечно. А зараз там неможливо їздити на роботу в область, тому волонтери підгодовують людей.

Сестра з окупації виїхала з трьома дітьми, залишила там дом трьоповерховий, всі речі. Коли переїжджали через кордон, у них там і планшет забрали. 

І ми, і рідні залишились без своїх домівок - це саме болюче. Всі зараз по якихось закутках, по якихось наймах. Слава Богу, що поки що вистачає коштів начебто на оренду. Невістка з онуком живуть на заході Україні,там дуже дорога оренда. Переживаю кожного дня, щоб робота нікуди не ділася, щоб всі могли вижити. 

Я Запоріжжя люблю, люблю ці вулички.  Я за своє життя в різних містах була, але зрозуміла, що тут мені дихати краще, емоції я тут отримую і бажаю тут залишатися.

Хочеться безпечного майбутнього безпечного для моєї сім'ї, для моїх близьких. Бачити якесь зростання в країні, щоб снаряди не рвалися ні в кого над головою. Мій син сказав на початку війни, що він раніше думав, ніби у нас є якісь проблеми. А тепер зрозумів, що у нас не було проблем. Війна – це найстрашніша проблема й біда.