Рак Лідія, 1 курс, Дніпропетровський фаховий мистецько-художній коледж культури

Вчитель, що надихнув на написання есе - Загальська Катерина Анатоліївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Коли з людиною трапляється щось жахливе, вона втрачає віру в людей. Якщо люди здатні вбивати один одного, йти війною на сусідів, здається, що в світі немає більше доброти та справедливості.

Вороги захопили моє місто за тиждень. Ми опинились в окупації. Тепер у нас хазяйнували чужі люди з автоматами в руках.

Все моє життя як застило. Навчання припинилось. Я так і не закінчила сьомий клас. Нам всім просто виставили оцінки по поточним балам. Художня школа також не працювала. Ми з родиною не їздили на дачу та на ринок по вихідних. Наша побита ворогами машина була захована в гаражі.

Моя віра в безпечний, мирний, лагідний світ була розбита вщент. Що тепер з нами буде? Жити стало дуже страшно. Страшно засинати, страшно просинатись і згадувати, що війна, страшно жити довгий, важкий день і весь час чекати моторошного стуку прикладами у двері…

Після трьох місяців в окупації рідного міста нашій сім'ї пощастило евакуюватися. Ми лишали наш дім поспіхом, майже нічого з собою не взявши. Ми сподівалися скоро повернутися.

Сім блокпостів. Я дуже боялася, що малий брат якось нас викаже. Бовкне, що тато військовий. Тато помітно нервував. Але мама, завджи така емоційна, була спокійна, ніби раз на тиждень проїжджає блок-пости з солдатами в балаклавах.

Нас прихистила родина мого хрещеного. Колись ми всі мешкали в одному місті, але декілька років тому вони поїхали.

Довга виснажлива дорога скінчилась. Ми приїхали в невеличке село у підніжжя Карпат. Нас зустріли родичі. Хрещений та його дружина зовсім не змінились, а їх троє дівчат дуже виросли та подорослішали.

Нас нагодували смачною вечерею. Батьків та мого маленького брата розмістили на першому поверсі будинку, а мені постелили на великому зручному дивані на другому поверсі, в дитячій. Світлиця виявилась дуже просторою. Вночі я тихо плакала по своїй залишеній в окупації кімнаті. Хоч як би солодко не співали за вікном цвіркуни, я сумувала за своїм домом.

Найстарша донька хрещеного, Віка, яку я знала найкраще з усіх дівчат (ті були ще маленькі, коли друзі батьків поїхали), почула мій плач, прийшла до мене, обійняла та жаліла.

Наступного дня ми з батьками та кумами поїхали в місто. Вийшли в супермаркет. Ми з мамою ходили між стелажів та ховали сльози. Там було все. Цукерки, печиво улюблених виробників, все те, чого ми не могли купити в окупації. Ми накупили солодощів, йогуртів. Як я скучила за цими продуктами! В окупації ми їли найпростішу їжу. Щастя, що вона була.

Потекли тихі, спокійні дні. Ми більше не боялися, що до нас додому прийдуть. Але тато побув з нами буквально два дні та поїхав у Дніпро влаштовуватись на службу. Мама дуже плакала майже весь час. Я не знала, як їй допомогти. Але поруч були хрещений з дружиною. Вони весь час розмовляли з мамою, відволікали її, заспокоювали.

Тепер я багато часу проводила на свіжому повітрі. За двором височило велике дерево. На його маківці лелеки звили гніздо. Я сиділа та спостерігала за цими поважними та гарними птахами. Що нас тепер чекає? Як бути? Де я буду вчитися? Де зараз мої однокласники? Але приходили дівчата, кликали мене щось робити разом. І я забувала про свої сумні думки, вчилася наново посміхатися та сміятися.

Куми дозволили нам рвати будь-яку городину та садовину. Був початок літа, ми їли черешні, полуниці, огірочки.

Ми виїхали, майже не взявши одягу. Куми одягнули всіх нас, поділилися своїм одягом. Звозили нас у місцевий хаб, де привітні волонтери допомогли підібрати речі. Малому дали іграшки, і мені, хоч я вже і майже доросла, подарували чудернацького милого м'якого лелеку.

Ми прожили у кумів два місяці. Приїхав тато і забрав нас у Дніпро, велике, галасливе, невідоме, нове місто. Мені було страшно та сумно їхати. Я вже звикла до тихого сільського життя, спокою. Там не літали ракети, там не було ворожих військових на вулицях. Нам всі так співчували. Сусіди, дізнавшись нашу історію, пригощали нас домашніми яйцями та садовиною. Раптовий дідо, у якого мама якось купила молоко, раз на тиждень привозив нам прямо додому молочне і відмовлявся брати гроші.

Я ніколи не зустрічала таких добрих та щедрих людей. Куми ставились до нас, як до дорогих гостей. Жодного разу вони не сказали нам слова закиду, хоч малий братик інколи бешкетував.

Зі сльозами ми попрощалися з родиною, що прихистила нас. Бережіть себе - наказували в дорогу. Дякуємо, дякуємо, дай вам Бог! Як висловити ту вдячність та повагу?

Мама сказала - напевне, ми ніколи вам не зможемо віддячити в тій мірі, нехай вам за нас віддячить Бог здоров'ям, добробутом, достатком!

Ми їхали по нашій великій, зеленій, прекрасній країні. Я дивилася у віконце на нескінченні поля, дерева, мальовничі містечкасела та думала: що б не чекало нас далі, я вірю в наших неймовірних людей, в їхню доброту, відданість, несамовитість. Що б не трапилось, наші люди допоможуть. Ми все подолаємо. І колись буде наша омріяна перемога. Бо з нашими дивовижними людьми інакше бути не може.