Ми з села Полтавки Пологівського району. Коли вона розпочалася, у нашому селі ще було тихо. А дні через три вже почалося. Вони в найближче село, у Малинівку, заїхали і стали стріляти. Ми до останнього не вірили, що нас зачеплять, що таке буде в нашому селі. Але нас не проминули. Навпаки, росіяни в нас застрягли. Там і зараз такі обстріли! І досі день у день стріляють. Горять і поля, і будинки. 

Найважчим було покинути свій дім. Ми виїжджали, аби тільки виїхати. Навіть не знали, що нас везуть у Запоріжжя. Спочатку нам говорили, що у Дніпропетровську область. Але мені було байдуже – куди, аби виїхати з дітьми з того пекла. Ми кинули все і виїхали. 

Був страх. Автомобілі, автобуси обстріляні були, діти плакали. Були поранені діти, їх осколками побило. Думала: «Швидше би втекти». Я досі іноді думаю:  «Не дай Боже, щоб нам і звідси довелося тікати». 

Тут нас, звісно, прийняли і підтримують, дають гуманітарку. Дякуємо. Але ж це не буде постійно. Рано чи пізно війна закінчиться, нам потрібно буде десь жити, але ж де? Що ми будемо робити далі? Я не уявляю цього. Ми переживаємо за дітей. Почнеться школа, скоро зима, морози… Грошей у нас великих немає, щоб купити житло. Домівки нема, все зруйновано.

Мій чоловік залишився там ще на місяць після того, як я виїхала з дітьми. У них не було ні води, ні світла, ні їжі – нічого. Він уже також тут. Приїхав, бо там неможливо було залишатися. 

Мене досі шокує те, що робиться в країні. Навіщо це? Мене шокує, що все зруйновано. Нема того, що ми роками будували. І коли все це закінчиться? Я не знаю… Слава Богу, що хоч доки живі і здорові. Дуже переживаємо, щоб і тут цього не було, щоб не прийшлося ще далі тікати. 

У кожного страх, стрес: і в дітей, і в матерів. Кожен переживає, що буде завтра або через пів години. Ми досі не можемо відійти від того, як сиділи в підвалі. Треба було рятувати дітей, коли воно летіло – і не знали, упаде чи ні. А підвали не пристосовані для переховування. Тільки для консервації. 

Зараз я не маю роботи. У мене двоє діток, яких треба влаштувати чи в садочок, чи ще кудись. А потім уже почну шукати роботу. Я ж не можу їх самих лишити. Тим паче, тут нічого не загороджено, траса поряд. Та й їм треба приготувати, попрати. У садочок будуть ходити, але коли він відкриється – не знаю. Говорили, зателефонують. 

Я думаю, що до весни війна повинна закінчитися. Напевно, наступної весни її вже не буде.