Мені 55. Я працювала, зараз на групі через хворобу. Можна сказати, на пенсії. Коли почалася війна, мене звільнили, тому що підприємства були розбиті. Я виїхала, коли настала окупація, а повернулася, коли звільнили Снігурівщину, десь через місяць. Моє майно не постраждало. Було куди повернутися. Але зараз страшно, бо знову обстріли почалися. Спускаємося в підвал. 

Коли мені подзвонили вночі 24 лютого, я зрозуміла, що вже почалося. Була паніка, нерозуміння: куди бігти, що робити. А потім стали бомбити Снігурівку. 16 березня на нас впали перші авіабомби. А в ніч на 19 березня зайшли до міста російські війська.

Водопостачання в нас було централізоване, і не стало води. Приблизно з 22 березня світло зникло. Його полагодили аж через вісім місяців. Я поїхала, коли в нас були обстріли, 24 березня. Там жах коївся. Масово почали виїжджати люди, і ми з тіткою також поїхали. Ті, хто залишився, жили в місті без світла та води. Їм підвозили воду, до того ж були колодязі, люди давали. Це я теж застала. Ми носили воду баклажками, відрами…

Шокували дії росіян, те, як вони знущалися з людей. У них нема нічого святого. Мені бракує слів, щоб вам розказати… Ми і під обстріли потрапляли, і летіло, і на очах розривалося.

Там, куди ми виїхали, також летіли ракети, все вибухало, і ми ледве встигали забігати в підвали. Хати тряслися, і ми не знали, чи будемо живими. 

Ми їхали і не знали – куди. Нам услід летіли «Гради». Люди нас обігнали машиною вже без скла. Ми хотіли їхати в одне місце, але нам сказали, що туди не треба, бо там стріляють. А куди ж нам їхати? Просто добиралися навмання… Спасибі людям, що нас приютили.

У нас кіт був. Чоловік помер, а він дуже любив цього кота, що був наче член сім'ї. Я його стала саджати в сумку, а він вирвався. Тітка була вже на блокпості. І я того кота попросила дочекатися мене. Сказала, що повернуся скоро. Я ж думала, ми їдемо на кілька днів...  Потім я передавала котику корм через Червоний Хрест, коли ще можна було. А як закрили проїзд, то перекидала на карточку далекому родичу гроші, ключі передала, і він годував кота. Наш котик вижив. Потім донька приїхала й забрала його. А коли я повернулася, то донька мені його передала. Кіт зараз зі мною. 

Я намагаюся триматися. Розумію, що це не від нас залежить. Ми молимося на військових. Усе в їхніх руках і в руках Божих. У мене вже якесь кам'яне серце стало, але коли про це розповідаю, то все одно сльози підступають. Трошки навчилася себе стримувати, а спочатку були постійні сльози та істерики. Зараз не будую планів на майбутнє, але є надія на нашу перемогу.

Все-таки мені здається, що в кінці літа буде перемога. Закінчиться ця війна – і тоді почнеться майбутнє. Тоді ми зможемо будувати  плани, знову бачити світ ясними очима, радіти сонечку, спокійному небу та мирному дню.