Маринчук Анастасія, 11 клас, Замшанівський ліцей Забродівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Філюк Юлія Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Самотня хата стоїть у центрі села, наче пам’ятник минулому. Навколо неї заросла стежина, якою колись ходили люди, бігали діти…  Тепер тут тиша. Лише вітер шепоче щось у кронах старих дерев, наче розповідає їм про те, що сталося. Над дверима схилився прапор, пов’язаний чорною стрічкою. Він вклоняється перед тими, хто вже ніколи не повернеться. Осиротіла хата. Нема вже рідних їй людей - давно пішли на спочинок.  

Останнім відлетів син-воїн. Не було кому оплакати кровинку… Почорніла хатина ще більше…

Розпач лунав у повітрі, переплітався з німими криками рідних стін… Труна, обвита жовто-блакитним прапором, стала останнім притулком для воїна-сина. Лишилася нерозквітлою його весна. Хрести далеких і близьких родичів зустріли змучену душу героя… Серце рветься від болю, коли дивишся на те, як війна руйнує життя: забирає близьких, спустошує духовно. Хтось втрачає ноги, хтось - руки, а комусь вирвало серце та душу. Ти стоїш перед цим усім, і вуста гублять мову, бо ніякі слова не зможуть передати ту порожнечу, що залишилася після втрати. Але та німота вибухає усередині, як постріли, що лунають у тиші. Кожен з них - це біль, що неможливо забути. Це плач матерів, які ніколи не почують сміх дітей. Це мертвий погляд коханих, що вже більше не обіймуть своїх дружин чи чоловіків. Це німі уста ненароджених дітей, які так і не побачать світ.

Мертві душі блукають серед нас… Закамʼянілі серця не відчувають нічого, крім болю. Гарячі сльози на холодних тілах - це останній жест любові, який вже ніколи не зігріє.

Війна забрала у нас багато пожитків, але найголовніше лишається. У душі ще теплиться надія. Мрії про світле майбутнє не вмирають. Вони, як зірки, що пробиваються крізь темряву й нагадують: найтемніша ніч перед світанком. І цей світанок зовсім поряд  — у наших серцях, у нашій любові до рідної землі, у нашій готовності боротися до кінця. Так хочеться вірити, що кожна осиротіла хатина зніме із себе чорну хустку. Весь біль її розвіється вітром, мов спалений прах. Задимить комин, усміхнуться шибками вікна, згорблені стіни випрямлять спину, зустрічаючи ПЕРЕМОГУ у своєму дворі. ПЕРЕМОГУ, яка принесе не лише свободу, але й спокій. Спокій для тих, хто вже ніколи не почує весняного співу птахів, і для тих, хто ще живе, але вже давно втратив сенс буття.

І буде тут любов… І буде Україна!