Анна Гречкіна | Маріуполь

"Хтось мав спробувати, і ми почали прощатися"

В облозі в Маріуполі залишаються приблизно 160 тисяч людей. Жителька Маріуполя Анна Гречкіна, яка змогла виїхати з блокадного міста, розповіла Радіо Донбас. Реалії про життя в оточеному місті і вихід з нього.

Хтось мав спробувати, і ми почали прощатися — Анна Гречкіна

– 24-го числа вночі близько другої ночі я почула якісь далекі вибухи, але не надала цьому особливої уваги. Бо для Маріуполя це досить звична річ: ми знаходимося дуже близько до самопроголошених республік і звикли, що якісь бої постійно ведуться десь за кордонами Маріуполя.

Десь о 5-й годині ранку я прокинулась від дуже потужних вибухів. Я машинально почала перевіряти новини і побачила, що Путін почав повномасштабну війну проти України. У це було дуже важко повірити. Я почала перевіряти, чи це не фейк, якась російська пропаганда. Але після перевірки офіційних українських каналів я зрозуміла, що так, це правда.

У нас була можливість покинути Маріуполь того ж дня. Одразу, в цей же день виїжджали наші друзі. Ще наступні два чи три дні ходили евакуаційні поїзди до Львова, Києва. Але тоді здавалося, що це омине нас, як у 2014 році. З кожним днем ставало все гірше і гірше, проте виїхати з міста вже було неможливо.

У магазинах залишились жуйки

Спочатку люди почали скуповувати продукти. Хліб, крупи, консерви зникли першими з поличок магазинів, коли вони ще працювали. Але можна було сходити в той магазинчик, що подалі, там щось взяти, ще в іншому щось купити. До тих пір, поки в магазинах не залишились якісь жуйки. Майже нічого вже не було. В останній день, коли ще було світло в місті приїздили машини з картоплею. Коли мережі магазинів закрилися повністю, люди почали мародерствувати.

Пізніше почала зникати вода. Ми трошки запаслися водою, її вимкнули на наших очах, але якось можна було функціонувати. Було трішки в запасах технічної води. Коли закінчилася питна вода, ми ходили до кринички.

Останнім зник газ. І це для мене було найважчим, бо так ми могли приготувати хоч якусь гарячу їжу. Умикали всі конфорки на кухні й трохи грілися. У березні було дуже холодно, цього року в нас випав сніг. І снігу, до речі, ми одночасно і раділи, і були сумні, що він прийшов.

З одного боку, ми могли його розтопити і отримати воду, а з іншого, сніг робив всю деревину, яку ми могли спалити, мокрою.

Люди виносили з магазинів полички. Особисто ми були вимушені взяти в магазині з хлібом дерев'яні полички просто, щоб спалити їх і приготувати поїсти. Люди розбирали лавки біля під’їздів, біля магазинів на розпалку.

До всього ми звикали дуже поступово, тобто це ставало нашою нормою. Стало нормою те, що ми не миємось, у нас не було такої можливості. І навіть зараз, коли я перебуваю у відносній безпеці, я забуваю, що мені потрібно кожного дня митися, бо у нас не було такої можливості більше двох тижнів.

Першого чи другого числа у нас зник зв'язок й інтернет. Спочатку ми могли зловити деяких операторів, наприклад, Vodafone в певній частині міста. Потім він зник зовсім. Ми й до цього звикли.

Росія не припиняла вогонь

Десь 15-го числа наш сусід розповів, що є можливість в певній точці міста зловити хоч якусь мережу. Ми, звісно, пішли туди. Нам вдалося поспілкуватися з другом нашої сім’ї, й він сказав, що росіяни випускають з міста маріупольців.

Я бачу, що це зараз називають «зеленим коридором», але це не був «зелений коридор», яким він повинен бути, бо росіяни не припиняли вогонь.

Наступного дня утворилася колона з машин. Ми дізналися, що росіяни дають можливість виїхати. Люди боялися, що на виїзді з міста їхні машини можуть просто розстріляти. Але того дня зловити машину нам не вдалося через авіанальоти.

Ми падали на землю буквально кожні п’ять хвилин від ударів авіації, й це було неефективно зовсім та, мало того, небезпечно для життя.

Тому ми перебіжками прийшли додому і вирішили, що спробуємо знову завтра. Наступного дня вже з 5-ї ранку ми голосували на проспекті, намагаючись зловити якусь машину. Їх було дуже мало. Одній сім'ї вдалося зупинити машину. Їм назвали певну ціну за те, що їх вивезуть з міста. Ми чули варіанти про тисячу доларів з людини готівкою. Звісно, у нас таких грошей не було і, я думаю, що таку суму мало хто в Маріуполі мав на той час.

Нам пощастило зустріти хлопця, який сказав, що об 11-й годині ранку він та його сім’я на чотирьох машинах будуть від’їжджати з міста, і у них є одне вільне місце. Ми вхопилися за цю можливість. Сподівалися, що, сівши один на одного, зможемо поміститися. Якось вмістилися четверо з нас, але все ж двоє – я і моя мама – залишалися на вулиці.

Ми почали прощатися вже з сестрою, з родичами. Іншого шансу покинути Маріуполь може і не бути, хоча б хтось з нас має це зробити.

Коли ми почали прощатися, ця сім’я з машинами побачила сльози мамині… дуже добрі люди, я досі їм вдячна. Вони врятували нам життя, я, певно, можу так сказати. Вони нас запхали просто один на одного, жертвуючи власним комфортом. Головне, що ми були вже в машині, і це була найщасливіша мить за всі дні війни і за дні блокади. Ми не знали, куди нас везуть, як ми будемо їхати, тобто ми нічого не знали, ми знали, що нас вивезуть з Маріуполя – і тільки про це я могла думати. Як виявилося, в дорозі ми мали розділитися: одна машина, там де була наша мама, мала поїхати в Урзуф, інша машина, де були ми з сестрою, наша тітка та кузина – у Бердянськ.

Маріуполь-Бердянськ: блокпости

Дуже важко було їхати до Бердянська, бо замість двох годин, які зазвичай займає ця дорога, ми проїхали 14 годин, 9 з яких стояли просто на в’їзді в місто.

Дуже неприємно було проїжджати через російські блокпости, бо вони насміхалися з того, що ми маємо залишати своє місто. Вони питали: «Як там у вас в Маріуполі?». Казали нам не ходити на мітинги заради нашої безпеки, що вони прийдуть і все буде добре, що незабаром ви повернетесь, і ми вас врятуємо.

Коли тобі повертають твій паспорт, ти машинально кажеш «дякую», просто за те, що ти їдеш живий. Було гидко, бо ми повинні були казати «дякую» людям, які забрали у нас наш дім.

У машині були українські прапорці та герб, які нам довелося залишити на дорозі, щоб спокійно проїхати російський блокпост. У водія машини, де їхала моя мама, було фото у вишиванці у паспорті, й це було додатковою причиною, щоб щось спитати з нього. Хлопців перевіряли дуже жорстко, дивилися їхні татуювання. Якщо татуювання скорпіона – все, ти снайпер і тому подібне. Ми бачили, як їх просто роздягали на дорозі і повністю оглядали. І ми, хоч і важко, але дісталися Бердянська. Там ми заночували у волонтерському центрі.

Бердянськ-Запоріжжя: я ще не знала, що на нас чекає

Наступного дня нам розповіли, що плануються евакуаційні автобуси Червоного хреста для маріупольців до Запоріжжя, де ми домовилися зустрітися з мамою.

Дорога з Бердянська до Запоріжжя – це, мабуть, найвражаюча подія, яка сталася зі мною. Бо я думала, що після Маріуполя вже все добре і найстрашніше позаду, але це було не так: я ще не знала, що на нас чекає.

Потрапити у цей автобус було надзвичайно важко. Усе було організовано, м'яко кажучи, погано.

Це реально була людська м’ясорубка. Якось ми потрапили в цей автобус. Їхали стоячи, про сидіти вже ніхто навіть не казав. Там була сотня людей.

І так ми рушили до Запоріжжя.

Встигнути потрібно було до кінця комендантської години. Нас супроводжували машина МНС, швидка і російський конвой, який мав їхати з нами до сірої зони – це Василівка. Там підірваний міст, тому нас попередили, що цю зону ми вже будемо проходити самостійно, а на українській стороні нас забере поліція. На жаль, через те, що ми вимушені були чекати на російський конвой, ми запізнилися й прибули у Василівку о 8 годині. І нас не пропустили.

Наш координатор МНС сказала, що єдиним виходом є ночувати прямо посеред траси, яка була, до того ж, з обох боків замінована. Але іншого вибору в нас не було. Вимкнули світло. Ми не могли проїхати цю трасу, бо домовленість про зупинку боїв з української та російської сторони була саме на цей період часу. Як нам пізніше розповів водій, росіяни ще й знущалися. Сказали, що у вас є 10 хвилин, щоб переїхати цю зону. А там треба було виходити і йти пішки, бо міст підірваний, і їхати можна було лише ґрунтовою дорогою. Звісно, це було неможливо зробити за 10 хвилин, і координатор сказала: ми не зможемо. На що вони відповіли: тепер у вас вже 8 хвилин. І звісно, було прийняте рішення залишатися там. Через 20 хвилин все було обстріляне Градами.

Ночувати в автобусі було важко, бо люди були набиті, як у банці. Але ми домовлялися, щоб якась кількість людей вийшла з автобуса на годинку, поки інші матимуть змогу хоча б на підлогу сісти. Ми

Ми рахували години до ранку, люди молилися вголос, діти були налякані. Я думала, що це була фінальна точка нашої втечі з Маріуполя.

Зранку нам дали їхати далі. Вже на українській стороні нас зустріла поліція, й ми приїхали в Запоріжжя. Коли ми заїхали в Запоріжжя, я була дуже рада побачити наших військових. Ми розуміли, що ми вже в Україні, ми тут.

У Запоріжжі нас зустріла мама. Ми обіймались, плакали. Плакала від того, що ми разом, від того, що ми в Україні разом, що нам не треба переживати, що зараз на нас будуть падати бомби з авіації, бо це було вже рутиною в Маріуполі. Особливо в останні дні.

В останні дні перед від'їздом ми навіть не могли за водою сходити на одну зупинку від дому. Навіть у двір не можна було вийти. Далі ми рушили у Кривий Ріг, де ми є зараз, до наших родичів. Але, на жаль, навіть тут, у відносній безпеці – я кажу відносній, тому що не вважаю жодне місце в Україні зараз для себе безпечним – я завжди боюся, що це знову омана, з якою я стикнулася в Маріуполі, коли думала, що все буде нормально. Тому мені постійно здається, що нас знову оточать, й ми знову будемо в кільці чи в облозі. І мені дуже страшно.