Козуб Олексій, 9 клас, Гімназія села Люлинці Калинівської міської ради Хмільницького району

Вчитель, що надихнув на написання есе - Присяжнюк Галина Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Читав про війну у книжках, але ніколи не міг подумати, що прийде  вона до нашої країни. Як через марево згадую події двадцять четвертого лютого 2022 року…  Я проснувся від метушні, що панувала в будинку. Покликав маму. Вона зайшла в мою кімнату, - і я побачив її заплакані очі. « Сину, на навчання сьогодні не йдеш… Почалася війна… На нашу країну напала росія…»

Не сприйняв я цієї звістки у перші хвилини. В скронях колотила думка: «За що на нас скидають бомби?»

Клята війна прийшла у наш дім  у травні. Мій  татусь пішов боронити Україну. Я пишався: «Мій тато – герой!» Потім приходила туга. Після довгих днів розлуки наставали щасливі хвилини – приїздив тато! Ті дні пролітали, мов миті, і знову ми з мамою вдвох. Вона виконує всю роботу: жіночу, чоловічу.

Я їй допомагаю: пообіцяв татові.  В очах у мами – постійна тривога. Намагаюсь розрадити, та не завжди вдається.

А ще кожної вільної хвилини ми слухаємо новини. Тепер мені не до гри «у війнушки». Зараз я думаю: «Хто лихий придумав війни? Хто отримує задоволення від того, руйнуються міста, села, гинуть люди? Кому солодко від того, що тато не з нами, що замість мирної праці він взяв до рук автомат? А ще, хто має відповідати за всі злодіяння, вчинені на нашій землі?» За цими думками відчуваю: знання з історії, географії я маю, але не можу зрозуміти, які претензії можуть бути у ворога до наших територій?

А ще не можу збагнути: як сучасний занепокоєний світ так повільно реагує на наше горе? Помічаю як змінився мій світогляд за ці страшні дні війни.

У нашій родині свято! Народився маленький братик Мирославчик. На цілих десять днів приїхав тато! На цілих десять днів! Десять днів відчуття затишку, спокою, радості. Вони знову чомусь так швидко спливають, але тепер ми утрьох. На війні не тільки мій тато, а і його брати, мої дядьки.

Тому тато говорить: «Ми переможемо неодмінно! Хіба даремно народилися стільки хлопців у нашому роду?»

Я йому вірю, всім  серцем його підтримую, але дуже-дуже боюся за їхнє життя, адже одного дядька я вже втратив. Кожного ранку, прийшовши на навчання до гімназії, я подумки розмовляю зі своїм дядьком, його очі дивляться на мене зі світлини, яка знаходиться на стінці пам`яті « Вони лелеками злетіли в небо» Дядько Юрко… Він залишив сиротами двох дітей. Наш Герой, наша гордість, невимовний біль і горе.

Хто ви такі, що прийшли нас вбивати? Хто ви такі, щоб розпоряджатися нашими долями, нашим життям?

Я був веселим. Життєрадісним, допитливим хлопчиком, який понад усе любив життя, любив тата, маму, усіх й усе. Ще я дуже мріяв про братика чи сестричку. Як виявилося, тепер я умію не лише любити, але й ненавидіти. А це надзвичайно складні емоції. Не можу змінити це пекло, та ми переможемо ворога! Але прощення від нас нехай не чекають!

Ми допомагаємо нашим воїнам: пишемо листівки, влаштовуємо ярмарки. Перемогу не тільки чекаємо, але і наближаємо. Віримо в неї всім серцем! Сьогодні в нас на всіх одне бажання – Перемога.

А у мене ще одне: «Татусю, ми тебе чекаємо, повернися живим і здоровим!»

Чекаю на повернення тата. А ще чекаю на справедливий суд в Гаазі над військовими злочинцями. Хочу, щоб відповіли всі, хто причетний до цього страшного злочину проти моєї землі, проти мого народу. Хочу бачити, як з руїн підіймуться міста, розквітнуть яблуні в молодих садах. Це все буде. Буде неодмінно!

Але хто поверне здоров`я пораненим військовим? Хто поверне полеглих воїнів, вбитих дітей? Хто поверне мені дядька Юрка?

Нам потрібно вчити історію, стати гідними свого народу великого, щоб більше війна не приходила в Україну.