Білоусов Микола, Державний навчальний заклад "Арцизький професійний аграрний ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дебеляк Тетяна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Страшним чорним птахом увірвалась війна у моє життя. Тепер я бачив тільки страждання невинних людей і невідоме майбутнє. Це щось неприродне, жорстоке, божевільне. Війна перекреслила моє життя, мрії.

Ще не так давно я посміхався, радів життю, мав багато друзів, планів на майбутнє. Але в один момент все змінилося…

Мені 17 років, але це вже друга війна, яку я зустрічаю на своєму шляху. В травні 2014 року підступно, тихо підкралась до мого рідного міста. Тоді я (зовсім маленький хлопчик) вперше відчув, що таке справжній страх.

Я пам’ятаю, як завмирало моє серце, коли я чув уночі гуркіт танків, що проїжджали та свист мін над головою.

Так тривало не один рік. Та за цей час, я розумію, що це звучить дивно, я трохи звик до цього моторошного внутрішнього стану. І кожного разу, коли наступала така бажана тиша, чомусь ставало боязно та лячно. Але, не дивлячись ні на що, я намагався жити звичайним життям. Здавалося, що всі тяжкі випробування вже зустрілися на моєму шляху.

Я навчився жити з цим та виживати тоді, як всі інші регіони жили звичайним життям. Я багато разів питав себе, чому я повинен пройти через війну. Я не розумів, кому і для чого це потрібно. Відповіді не було.

Похмурим ранком 24 лютого 2022 року війна вдруге вломилася в моє життя. ЇЇ обличчя змінилося. Кровожерна, жорстока варварська, бездушна. Мертвими кроками йшла вона по моїй країні, забираючи почуття безпеки й спокою та залишаючи за собою тільки смерть та руйнування. Без води та їжі, тепла та світла, ховаючись від постійних обстрілів.

Щоразу, коли я чув вибухи, я відчував страх. Кому невідомий цей стан? Страх, який пізнали люди під час війни, не можна порівняти зі звичайними страхами.

Страх сколихнув минулі відчуття і нагадав з іще більшою силою про події минулого. Моє серце вистрибувало з грудей, я відчував паніку, на очах сльози: “Невже знову?” З цього моменту моє життя назавжди змінилося, я почав прислухатися до кожного шурхоту і благав Бога зупинити цей нестерпний жах. Я з сумом згадую ті далекі роки, коли ми спокійно гралися, бігали вулицями рідного міста.

Моє, колись таке гарне місто, сьогодні виглядає жахливо: світла немає, води теж. Сирен повітряної тривоги, які щоденно лунають в багатьох українських містах та селах, у нас не чути.

В цьому просто немає потреби, адже прилетіти може будь-якої миті та де завгодно. Ховатися в укритті часу не вистачає. Чуєш свист - лягай. Найстрашніше - відсутність води, годинами треба чекати на її підвіз.

Моїй родині вдалося вижити. Завдяки Богу та нашим героїчним воїнам, які боронили й боронять досі нашу землю, я пишу сьогодні ці рядки. Сьогодні я ціную життя і безпеку набагато більше.

Почуття тривожності ще залишалися зі мною, хоча зараз я перебуваю в більш безпечному місці. Моя душа болить та розривається на шматки від звісток, які приходять з мого міста. Міста, яке сьогодні в окупації…

Я радію тому, що наші воїни, найхоробріші воїни у світі, показують кожний день свою силу, стійкість та волю. Вони впевнено крокують до перемоги.

Сумую та наповнююсь жалем через те, що солдати та прості люди не повертаються до своїх родин, а їхні душі відлітають у вічність. Вони не здаються, вони стоять за нашу Країну. Наша нація не зламається, бо ми маємо найсильнішу зброю - любов до нашої рідної землі.

Я – українець, частинка нашої нації, і дуже цим пишаюся.

Я вірю в нашу перемогу. Наша поранена країна обов’язково підніметься з руїн, розправить широко свої крила та полетить вільним птахом в щасливе майбутнє.