Бомби і ракети летіли на села Херсонщини з перших днів війни. Люди тримались, не хотіли залишати рідні домівки. Ховались, де могли, щоб врятувати себе та дітей. 

Перший день війни почався з телефонного дзвінка. Рано вранці подзвонив син, з Херсону і сказав, що в них горить аеропорт. Спочатку я не зрозуміла, що це означає. Подумала: може, якась аварія. Запитала, чому він горить. Син відповів, що туди прилетіло. Я перепитала, що саме, і тоді він сказав: «Мамо, війна». Це був шок.

Того дня у мене був вихідний, але я одразу побігла до магазину, де працюю. Там уже був сильний ажіотаж: люди масово скуповували продукти і виносили все підряд. Чоловік у цей час був на роботі, але відпросився, і ми вирішили одразу їхати в Херсон за дитиною. Добре, що поруч була дорога через поля, і ми швидко дісталися. 

Дороги були майже порожні, транспорту не було, людей на вулицях теж майже не видно. 

Лише на заправках і біля місць, де продавали бутильовану воду, були люди.

Ми доїхали до Херсона, забрали сина, а також ще хлопців, його знайомих із Миколаєва, і повернулися додому. Так минув перший день війни.

Виїжджати з села нам не довелося, бо магазин працював постійно. Люди залишалися, їм потрібні були хліб та продукти. Наш склад теж працював. Постачальники напряму вже не їздили, але керівництво знаходило товар на складах і привозило нам. У нас було власне виробництво, пекарня, ковбасний і рибний цехи, тому з продуктами трималися. Діти пізніше виїжджали до Миколаєва, коли ставало особливо гучно й небезпечно.

Перший обстріл був найстрашнішим. 

Міни лягали просто навколо нашого будинку, і ми не знали, як реагувати.

Погріб був ненадійний, земляний - якби туди влучило, його б засипало. Тому ми ховалися в оглядовій ямі в гаражі. Це було дуже страшно. З часом трохи звикли, уже могли визначити, звідки летить, і реагували швидше. Але перший раз був справжнім жахом. Найбільше було страшно за дітей.

Наші військові були справжнім променем світла. Вони завжди усміхнені, ввічливі. Були різні, і солдати, і офіцери, і танкісти, втомлені, закіптюжені, але з очима, що світилися. Про них нічого поганого сказати не можу.

Стрес долали роботою. Кожен день був заповнений справами, магазин, дім, допомога іншим. Влітку почалися пожежі, їх теж гасили. Втомлювалися так, що просто падали й засинали. Лише вночі знову приходив страх.

Зараз мрія одна - щоб у дітей було нормальне життя. Щоб вони ходили до школи, вступали в інститути, університети, академії, спілкувалися наживо, а не тільки онлайн. Щоб вони побачили, що таке справжнє життя.